Коханий волоцюга. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ у Луки. Геля ще в гарячці, але при пам’яті. Дивиться на Любку перелякано.

      – Не бійся. Усе буде добре, – з натугою прорвалося крізь стиснуте Любчине горло.

      Усе у них буде добре. Усе добре… У них… Авжеж… А в неї? Що ж, у неї є Леля. Як вона зрадіє, коли Любка прийде! Зараз вони поснідають. А потім вона сяде вишивати (пора б уже тому рушнику раду дати) і буде розказувати Лелі про дитинку… Яка вона смішна, зморщена, ніби старенький дідусь, і як… на Луку схожа…

      Уже розвиднілося, коли підходила до свого обійстя. Не підходила, а добігала, бо небо накандибасилося і збиралося ось-ось обрушитися весняною зливою. А ось і перший грім. Але чого це він котиться лугом, від Любчиної хати? Та це ж… постріл! Скинула важкезні гумові чоботи і босоніж рвонулася розверзлою тванню додому. Ворота не зачинені. І Леля не вибігла назустріч. Під серцем замлоїло. Вскочила на подвір’я. Чия це спина? Борухова? Луки? Налетіла і з розгону вдарилась у неї кулаками. Але постріл пролунав знову. І знову… Леля голосно вискнула і впала на веранду. Голова відкинута назад, лапи випростані, в очах здивування: за що?

      – За що? – закричала Любка. – За що?!!

      Чоловік, це таки був Борух, перевів на неї осоловілі очі і похитуючись, як п’яний, пішов з двору.

* * *

      Дощ лив цілий тиждень. Затопило майже всі двори, у погребах потонула городина – люди поспішно витягали її, заносили до хат і сушили прямо на підлозі. Здавалося, поліське Сильце ось-ось піде під воду, як забутий острівець в океані. Але рівно за сім днів небо зачинило свої шлюзи.

      Село, спочатку приголомшене і зайняте спасанням бульби та буряків із затоплених погребів, почало оговтуватися і шукати винуватця цього весняного лиха. Згадали і перезву, і вбиту вовчицю, і Любчине голосіння над нею. «А де то бачено, щоб над звіром голосили, гей би над людиною?» Наелектризований балачками гурт посунув до Любки. Але ні в дворі, ні в хаті не застали нікого. Тільки відчинені дубові двері сараю голосно поскрипували під рвучкими поривами вітру.

      А за кілька днів біля Заозерного виловили човна, що прибився сюди з Сильця. Впізнали його за написом «Шкільний» – саме ним перевозили сільських школярів. Хтось вирвався на ньому в таку страшну негоду і чи то потонув, чи все-таки прибився до берега, але не прив’язав утлу посудину, відпустив на воду…

      Любки в Сильці більш ніхто не бачив. Зате як тільки спала вода, посунула на село нова пошесть – вовки. Мало не щоночі з чийогось хліва то коза зникала, то кролі, то підсвинок. Люди вже й з рушницями біля хат ночували, і капкани у дворах ставили, але сіроманці обминали їх, тінями прослизали мимо, робили свою справу і розчинялися в темряві, як примари.

      Навіть у газеті написали про це нахабне дике полювання вовків на Сильце – мовляв, нападають сіроманці, бо їсти їм нічого: повінь забрала чимало дрібнішої звірини, якою вони харчувалися, от голод і гонить їх з лісу до людських осель. А обминають вони всі пастки тому, що заправляє зграєю не чистокровний вовк, а вовко-собака, СКАЧАТЬ