Коханий волоцюга. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Довгою Мількою. Висока, худа, як тичка, мовчкувата, Мілька ніколи не мала своїх дітей і не дуже панькалася з небогою, але й не лаяла ніколи. З нею Любці було спокійно. Особливо любила ходити з тіткою до лісу – в лісі Мілька ставала зовсім іншою, лагіднішою, говіркішою, веселішою, про кожну рослинку годинами могла розказувати, пташок за голосами вчила розпізнавати, сліди звірини лісової читати. А вдома у тітки Любка то сушити зілля допомагала, то слухала, як Довга Мілька наспівує щось тихенько або молиться перед покутем – пошепки, але так, що кожне слово чути, з тихим присвистом, із заплющеними очима, з низькими поклонами.

      Але якогось дня мама наказала: до Мільки – ні ногою. Чого? А того. Немає батька, не треба нам і його сестри-відьмачки. Та й нічого вештатися від хати до хати, не маленька вже – роботи вдома он скільки.

      За тією роботою ніколи Любці було і вгору глянути. Сестер уже й хлопці додому проводили, а вона сама та й сама. Не до хлопців їй і не до гульок: то город скопати, то садовину зібрати, то попрати, то попрасувати, то корову на пашу вигнати, то гусей зі ставка пригнати… Усе на Любчиних плечах. Мама після операції зовсім злягла, а Лідуня й Настуня до міста зібралися: одна в училище поступила – вчитися на швачку, друга роботу підшукала. І такі щасливі обидві, що з цього Богом забутого Сильця вирвалися! Їй теж хотілося побачити світу. Ой як же хотілося! Але не зараз, не тепер…

      Як тільки поїхали сестри, не стало мами. І що б Любка робила, якби не Довга Мілька! Їх поєднала не так кровна спорідненість, як душевна суголосність, якесь болісно-щемке відчуття ізгоїв, затаврованих словами «не такі, як всі» і потай відторгнутих від сільського гурту. А за що? За що?! От скільки ж допомагала Довга Мілька людям – і в своєму, і в сусідніх селах, декого навіть з того світу витягала своїми корінцями, травами та молитвами. А їй в спину не раз – як грудкою глини: «Відьма пішла». Як уже не годила Любка вдома, щоб назвали її якщо не Любунею, то хоча б Любою – не діждалася. Як чемно не вклонялася сусідам, як не намагалася прислужитися – і води з криниці принесе, і хліба з крамниці, і бульбу допоможе викопати, а сільське бабинство як тільки збереться на посиденьки, так і перемиває їй кісточки: і циганкувата, і вовчкувата, і недорікувата – пари собі знайти не годна.

      Пари… А чого вона мала її шукати? Лука сам знайшовся. Ще в четвертому класі. Його мама приїхала до Сильця вчителювати – тоді ще у селі було чимало дітей і вони мали свою школу. Луку посадили за одну парту з нею. Відтоді й не думала Любка-однолюбка ні про кого, крім нього. Чекала його з армії, чекала, поки вивчиться. І поки метався у місті, шукаючи собі місце у житті, і поки роздумував, чи повертатися в Сильце і йти вчителем до сусіднього Заозерного.

      Лука повернувся до села три роки тому. Казав, що шкода матері, яку нікому доглянути. Люди подейкували інше: не склалося у нього життя в місті, пролетів зі своїм бізнесом, як фанера над Парижем, за борги навіть квартиру віддав, мало до в’язниці не загримів. От і приїхав додому. Любці байдуже, хто що говорить. Головне – Лука тут. Коли він якось поклав долоню на її плече (гарячу, пульсуючу), вона мало не СКАЧАТЬ