Коханий волоцюга. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ жовтими очима на руки молодої. Чи то їй кортіло дізнатися, що та притискала ними під білим вельоном, чи так заворожив її блиск новенької золотої обручки на безіменному пальці.

      – Мо’, вона скажена? – перелякано прошепотіла чорнява молодиця.

      – Авжеж, Ганцю, скажена, авжеж… Бо щоб ото стіко людей, а звірина так нагло на всіх витріщалася і не втікала… Так не буває. Ой чує моє серце, не скінчиться це добром, – дрібно перехрестилася за її спиною старша жінка.

      – На всіх? Та на вас вона, тітко Степанко, й не глипнула. Тіко з молодої очей не зводить, з Гелі нашої. Ви-те гляньте, як впірилася. І не змигне. Ще зурочить молодуху вовчанисько погане. Геля ж… Та ви-те самі знаєте… О, ди-но, ди-но, побіліла як стіна і за живіт тримається. А животик у неї… хм… місяців п’ять уже є, а мо’, й більше, бо ж вона його втягує, як тіко мож.

      «Посол доброї волі» тим часом дозадкував до гурту і заховався за молодих.

      – Викуп, викуп… – смикнув за рукав молодого. – Кажи, Луко, хай староста викуп несе… Мо’, це й ніякий не звір, а відьма, перевертень, вовкулака, знацця… Бач, як на Гелю витріщилася – ніби проклєттє якесь насилає чи гіпнотізірує. Як дати щось, то візьме собі та й щезне.

      – Ружжо! – раптом голосно наказав Іван Борух, хрещений батько молодої. – Вітько! Васько! Чуєте, хлопці? Бігом додому за ружжом! Буде їй зараз викуп! Ой буде…

      Двоє парубчаків кинулися праворуч, через город, мимо покинутого і вже розтягнутого на дрова обійстя, до своєї хати, захованої за високим парканом. Вовчиця здивовано глянула їм услід, задерла догори голову, видала короткий звук, схожий на собаче скавуління, і спокійнісінько побігла підтюпцем у протилежний бік – до побляклого осіннього лугу. Лугова стежка в’юнилася до дерев’яного місточка-кладки, а далі завертала до лісу, мимо єдиної по той бік річечки садиби.

      Втікачка ще й до містка не добігла, як до весільної процесії вже підскочили захекані Борушенята зі зброєю в руках. Вони глянули на те місце, де ще кілька хвилин тому стояла вовчиця, озирнулися навколо і кинулися на стежку. Батько наздогнав молодшого, забрав рушницю – «малий ти ще, Вітьок, на вовків стріляти» – і вибіг наперед. За мисливцями дружно затупотів цілий гурт цікавих.

      Вовчиця озирнулася, на мить завмерла, ніби щось роздумувала, а тоді хутко чкурнула стежкою до обійстя на відлюдді. Переслідувачі – за нею.

      – Стріляй! Стріляй! Не промаж! Не упусти! – кричали навперебій захмелілі чоловіки.

      Борух-старший, розхристаний, розчервонілий, з розтріпаним чубом – руде впереміш із сивим – прицілився і вистрелив. Раз, вдруге, втретє. Але вовчиці хоч би що. Здавалося, кулі навіть змінювали траєкторію, щоб не зачепити її.

      – А таки відьма, мекало-перемекало! Відьма! Заворожена! Ви-те бачите, як шпацірує? – притупнув кривою ногою дід Курдик. – Не візьме її твоє ружжо, Іване. Ой не візьме, щоб її колька взяла! Споримо на плєшку? На казьонку. Або нє – на житнівку. Тут треба срібного набоя.

      – І комп’ютерну СКАЧАТЬ