Чорна дошка. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сприйме дівчина всі його одкровення вороже, чи повірить у страшну трагедію свого народу, у геноцид, влаштований вождями, яким і досі поклоняються, життєвий шлях та «подвиги» яких активно вивчають у школах, при цьому й словом не згадуючи мільйони тих, кого й не поховали по-людськи, а скинули в спільну яму та притрусили гашеним вапном.

      Два тижні минули в тому, що дід всіляко догоджав онуці, намагався говорити лагідно, аби не відштовхнути. Як наживку закидав придуману ним історію про своє кохання до покійної бабці Марії. Він, колишній робкор, умів описувати до ладу, хоча вже давно цим ремеслом не займався – після злиденного тридцять третього року зарікся брати до рук олівець та блокнот, усе потрібне тримав у голові.

      – Із двадцятих почалось велике винищення українського народу! – сказав та затих надовго, дав онуці перетравити почуте, усвідомити всю трагедію нації. – А тоді пішли добивати нас голодом. І не вір, як тобі казатимуть, що в ті роки поганий урожай був, – дідове дихання зробилось уривчастим, щоки вкрив плямистий рум’янець, він дивився в Лідині перелякані очі й розмірковував – довіряє вона йому чи ні. «Довіряє», – усвідомив, ліг на високо поставлену подушку й говорив далі спокійніше: – Це був не просто голод, бо не вродило. Нас повільно й жахливо вбивали. Голодна смерть набагато страшніша, ніж швидкий кінець від кулі в бою, чи від зашморгу, чи від води, яка заповнює впродовж кількох хвилин твої нутрощі. Люди конали місяцями, у них на очах відходили рідні, діти… діти… діти.

      Ліда довго переосмислювала сказане, сидячи другого дня під деревом у просіці, за шість кілометрів від Пикова – на малій батьківщині діда.

      – Там земля ворушилась від ще живих людей, яких кидали в спільну могилу. А тепер на тому місці росте пшениця. А мало б бути кладовище. Кладовище, яке вони зробили з мого рідного села. Веселівки. Було колись таке село.

      Ліда несподівано, водномить подорослішала, її погляд змінився, посуворішав, і вона тепер дуже нагадувала Терена, лиш не було тих кущами густих брів, а очі стали схожими – колючими та недовірливими, і навіть з ясно-блакитних перетворились на ясно-сірі.

      Лесь Мефодійович світлими літніми вечорами оповідав свою історію. Дивився в невеличкий свій блокнот, отой, який колись давно Ліда бачила в руках своєї заплаканої матері. Звірявся із написаним у ньому, щось думав, згадував, а тоді диктував Ліді, а та записувала. Скільки випало випробувань на те покоління, яке народилось, відразу як світ увійшов у двадцяте століття. Війни, розруха, виселення, репресії, голод.

      Голод! До цього часу це слово нічого для Ліди не означало. А тим більше справжній, убивчий голод, яким спеціально морили її народ. Якось її тато, слухаючи «Голос Америки» (під особливим секретом), почув дивне для радянського вуха слово. «Голодомор». Ще тоді здивувався, що вони по тих ворожих голосах за нісенітниці верзуть.

      – Чого лиш не понавигадують, – сказав та крутнув коліщатко радіоли, аби натрапити на пісню Мірей Матьє. – Що значить голодомор? Ніхто нікого не морив. СКАЧАТЬ