Чорна дошка. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і тоді старий прискіпливо вдивлявся у онуку та гладив її важкою долонею по русявому шовковистому волоссю. Дивився серйозно, мов на єдину свою опору, а вона, зрозумівши нарешті його жарт, і собі починала посміхатись. І між цими двома ніби протягувалась якась незрима ниточка розуміння. Дід казав:

      – Є кому. Є кому, – а що саме є кому і не розтлумачував, та ніхто й не допитувався.

      Діти зграйкою висипали на подвір’я, бо починався літній дощ і можна було поскакати по двору та покататись на зробленій дідом гойдалці під життєдайною зливою. До височенного клена дід Олесь причепив мотузка, на нього прикріпив дошку, й онуки, а разом з ними й дорослі діти, віддавались лоскотливій невагомості, підлітаючи на гойдалці до розгалуженої крони й хапаючись за листя.

      Згодом гойдалки не стало, бо й клен всох. Дерево почало втрачати соки, коли баба Марія, дружина діда, захворіла та злягла. А коли за три місяці її не стало, почало хворіти й умирати дерево… і гойдалка. Діти, що вже не носили гольфів та не були настільки довірливими, аби реагувати на дідові жарти, бо ж повиростали до юнацького віку, галасливою отарою ще кілька років поспіль приїздили в село на канікули. Але проводили час не біля старого, а в компанії сільської молоді – у клубі та на ставку. Згодом, як онуки стали більш-менш самостійними й осіли безвилазно в місті, сини навідувались до батька по черзі раз на тиждень – привозили гостинці та розповідали останні новини.

      І ось останнє дідове літо Ліді випало провести біля старого, в селі. Треба було слухати його, як здавалось із висоти її шістнадцяти років, дурнуваті жарти, куховарити, виконувати дідові забаганки щодо збору меду, робити вигляд, що їй весело, а насправді переводити цінний канікулярний час на такі дурниці. «І чому я, а не хтось інший, – сердилась на своїх батьків, які не змогли відвести від рідної єдиної дочки цей дамоклів меч. – Толик би із цим упорався краще. Все одно бомкається без діла». Але Толика дід не кликав. Малий ще, а може, й тому, що двоюрідний брат, як і інші двоюрідні брати, не цікавився дідовими розповідями. І навіть коли він хотів був щось повідати, розвертались та йшли у своїх справах.

* * *

      Приїхала онука до села по обіді в суботу. Від зупинки чвалала вбраним у кучеряві бур’яни нічийним занедбаним городом, тоді вийшла на берег, покружляла між дерев. Присідала й милувалась дрібним квіттям у буйній траві. Виходила на запилюжену дорогу й брела, насолоджуючись тишею. Усе не могла відігнати від себе дивне відчуття – їй подобалась ця сільська тиша, цей запах перегною, ця запилюжена дорога.

      – Добридень, Лідусю! – кричали колгоспники, які стовбичили за своїми парканами й виглядали череду, а чи просто роздивлялись тих, хто приїхав оце автобусом з району.

      – Здрастуйте! – відказувала Ліда й намагалась згадати, як звати того чи іншого сусіда.

      – Як там твої? – поцікавилась згорблена бабуся в біленькій крапчастій хустинці. Старенька, побачивши Ліду, вийшла на вигін із хвіртки й, приклавши до очей дашком долоню, напружувала зір, СКАЧАТЬ