Чорна дошка. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ всю землю, яка в Україні є? Вона ж народу належить, а не одному тобі. Брат зрікається брата, за сокиру береться через перенесену на півметра межу, то що вже казати про пропозицію скинутись докупи та й хазяйнувати. Ні! Достукатись до їхньої безпросвітної свідомості практично неможливо», – думав собі ударник радянської преси.

      Так-так, і в пресі були свої ударники. Серед них Терновий чи не в перших лавах. Ударники преси в усіх куточках соціалістичної України їхали в складі буксирних бригад на село. У складі стотисячників їхала міліція, чекісти, комсомольці, комуністи, робітники та газетярі.

      – Не маємо, товариші, морального права відсиджуватись у своїх редакціях, на пригрітих місцях! – виголошувалось на зборах творчих колективів.

      – Робкори першими покажуть готовність нещадно таврувати словом відступників, – махав картузом на одному із зібрань сам Терновий. – Будь-кого, хто чи з власної волі, чи під впливом ворожих навіювань одійшов від священних ідеалів пролетарської революції, – придушимо влучним словом!

      Письмацький народ піднімав Тернового на «ура!», а він, окрилений підтримкою, вів далі, горланячи, щоб його добре чули аж ген-ген під стіною оті, що шепочуться між собою й ніби мають щось проти таких вдалих ініціатив.

      – А робити це вкрай необхідно поряд з тими, хто нехтує ідеалами. Уперед, товариші, в лігво контрреволюції. Випалимо її до останку своїми влучними епітетами й смертельними у своїй правді словами… Але й цього, товариші, замало, – гукав, увійшовши в раж, і зала гула, мов мартен, аж дзвеніли шибки.

      Навіяло поночі Терновому той його виступ. Він хоч і волів не згадувати минуле та мимохіть розмірковував над цією темою. «Не можна ховатись за словом, нехай навіть хльостким, як батіг! Не можна сидіти за столом у теплій затишній редакції! Виходь на бій, товаріщ! Давай! Покажи свою пролетарську готовність звести на нєт буржуйське плем’я! Бий куркуля не лише словом, а й ділом!» – уже не кричав, а шепотів хтось у голові в Тернового, розчиняючи в круговерті закличних фраз кволі й ледь вловні згадки про нещасного Лейбу Фарбаха.

      Цього разу, перед спецвиїздом у село, свою грізну промову Олесь Терновий пообіцяв головреду написати за кілька годин, щонайбільше за добу. А ще взявся згодом виголосити її з високої чи й не дуже трибуни, коли весь кореспондентський почт у складі червоної валки прибуде до відщепенців у село. Уявляв, як осудливо дивитиметься ворогам хлібозаготівлі в очі й намагатиметься власним прикладом та запалом розтопити задубілі селянські серця.

      «Цікаво, куди буде рознарядка? На схід чи на захід області?» – думав, хоча йому було байдуже, у яке село їхати. Чи ж вони, ці села, не однакові – хоч на сході, хоч на півночі області?

      Промова, як на те, не клеїлась навіть у голові, що вже казати про записування її на папір. Усе крутились якісь дурнуваті фрази, густо всіяні русизмами, такими, як «дайош», «товаріщ», СКАЧАТЬ