Чорна дошка. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ про звіра, який сидів у загоні, а в той загін суто випадково потрапила жінка. Дід навіть називав ім’я тієї жінки – Параска.

      – Ота баба Параска, що часто ходить біля ставу, – пояснив.

      Ліда згадала напівбожевільну ластату стару, яку частенько бачила, купаючись із татом у сільському ставку.

      Баба Параска чіплялась до маленьких дівчаток, зазирала їм в очі, подовгу роздивлялась обличчя й казала:

      – Ні! – та йшла собі далі, шукати інших дівчаток.

      Одного разу Ліда бачила, як баба Параска з криками: «Людочка! Це моя Людочка!», цупила до себе дівчинку років трьох, яка сиділа на руках у своєї мами – худенької молодої жінки. Та жінка також кричала й кликала на допомогу. Усе це відбувалось на зупинці, де люди чекали рейсового автобуса до Калинівки. Баба Параска саме проходила повз бетонне накриття й, уздрівши вкрите ластовинням обличчя, кинулась, мов хижий птах, до неї і вже не випускала, допоки люди не розборонили жінок та не відвели збуджену Параску подалі від зупинки.

      – Що це із нею? – запитала Ліда дідуся, а той задумливо потер підборіддя, й, здавалось, у його очах з’явився блиск, який буває, коли хтось стримує сльози.

      – Вона все життя шукає свою дитину, – лиш це промовив і більше ніяк не пояснював інцидент на зупинці.

      – Так-от, – розповідав дорогою до лікарні дід. – Коли ще Параска не була такою старезною бабою, вона кілька годин провела в приміщенні, де був здичавілий бик.

      – Ой! – скрикнула Ліда й затулила рота долонею.

      – Але звір її не розтерзав, бо зачепився рогом за огорожу. – Ліда посміхнулась. – І не просто зачепився, а до цього примусила його молода ще тоді Параска Бідова.

      – Бідова? – запитала з цікавістю Ліда. – Смішне прізвище.

      – Та хіба ж воно смішне? – в Олеся заходили жовна.

      – А чого вона звідти не втекла? – поцікавилась Ліда, обнімаючи діда за шию. – І як туди потрапила?

      – Про це іншим разом, – сказав, бо саме підходили до лікарні.

      Додому бігла попереду дідуся і думала про те, що більш ніколи так довго не стоятиме на тому клятому стільці. Лікар у білому халаті довго масував коліна дівчинки, натирав їх якимсь смердючим мастилом і, прикріпивши дроти в спеціальному кабінеті, пустив тепло крізь ноги. Було лоскотно й приємно лежати на твердій кушетці, тримати при цьому мовчазного діда за руку й дивитись у розумні очі лікаря, який чаклував над її ногами.

      – Олесю Мефодійовичу, може, й вас перевіримо? – спитав у діда, а той махнув рукою й сміючись відповів:

      – Та що мене перевіряти? Уже не оновиш, що маю, із тим доживатиму. А тих ваших ліків до рота не візьму хоч ти трісни. Он, баба моя взялась якісь пігулки ковтати. Голова боліла, то тепер голова вже не болить…

      – От бачите! – зрадів лікар.

      – Болять живіт, ноги, і спить погано, – дід розсміявся з власного дотепу, і його сміх підхопив лікар.

      Лідочка також сміялась, бо вже могла рухати СКАЧАТЬ