Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер

Чтение книги онлайн.

      Це скидалося на збори у відпустку. Я завжди збирала валізи вночі, напередодні відльоту. Перед від’їздом однаково неможливо заснути, і я вмикала якийсь фільм і носила речі – по одній, роблячи паузи, щоб вийти на балкон і випалити цигарку, або спуститися вниз і випити чашечку кави, або додивитися улюблену сцену – а відтак устати й продовжити, згадавши про щось, що не поклала. Щоправда, я завжди розкладала речі на ліжку, а в чемодан їх пакував Сергій – але зараз він був зайнятий іншим, крізь прочинене вікно спальні я чула його голос; це була така гра – я не вмію збирати валізу, і мені потрібна його допомога, хоча до того, як ми зустрілися, я робила це сама, і тому тепер не чекала на нього. Коли впоралася, у сумках залишалося вільне місце. Поправивши покривало, я сіла на ліжко й оглянула спальню. Кімната була порожньою та спокійною, складені сумки стояли біля стіни. Я уявила, що за кілька годин ми поїдемо звідси назовсім і все, що я не спакувала, залишиться тут – укриється пилом, зморщиться та пропаде назавжди. Що я мушу взяти із собою – крім міцних черевиків, продуктів, ліків, теплих речей і запасної білизни для жінки, яка, найімовірніше, відмовиться її носити? У дитинстві я любила порозважатися перед сном, подумки оглядаючи свої дитячі скарби, а відтак, уранці, чіплялася з цим запитанням до всіх інших: вибери, що ти винесеш із дому, якщо буде пожежа? Можна було вибрати одну річ, лише одну, такі були правила, – і всі жартували й верзли якісь дурниці, а мама одного разу сказала: «Звісно, я винесу тебе, дурненька», і я розсердилась і замахала на неї руками. «Мамо, я ж кажу – річ, треба вибрати річ!» Коли народився Мишко, я зрозуміла, що вона мала на увазі, але того дня я сиділа в спальні будинку, який ми збудували два роки тому й у якому я була дуже щаслива. І цей будинок був переповнений речами, кожна з яких щось означала для нас, а в сумках, що стояли на підлозі, залишалося ще трохи місця – трохи, і тому мені треба було вибрати. Знизу почулися голоси – чоловіки повернулися в будинок. Я встала, пройшла в гардеробну й дістала з верхньої полиці картонну коробку. У мене так і не дійшли руки розсортувати їх, різнокаліберні, упереміш, світлини – чорно-білі, кольорові, весілля батьків, бабуся з дідусем, маленький Мишко, я в шкільній формі. Тут не було жодної Сергієвої – останніми роками ми припинили їх друкувати та просто зберігали в комп’ютері. Я витрусила фотографії з коробки, загорнула в пакет і поклала в одну із сумок, а потім зачинила за собою двері спальні та пішла донизу.