Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в руку, в якій він стискав кочергу, і зашепотіла:

      – Почекай, не вставай, не треба.

      І тут за склом почувся голос:

      – Ну чого ви там завмерли, захисники Брестської фортеці? Я чудово бачу вас крізь скло. Сергію, відчиняй!

      Сергій із брязкотом упустив кочергу на підлогу й кинувся до балконних дверей; прокинувся Мишко, сів на дивані й тер очі, дикувато роззираючись; двері відчинилися, у вітальні запахло морозним повітрям і тютюном, а чоловік, який стояв за склом, зайшов досередини та промовив:

      – Увімкніть світло, партизани, хай вам грець.

      – Привіт, тату, – сказав Сергій, намацуючи вимикача на стіні, і аж тепер я видихнула, звелася на ноги й підійшла ближче.

      Під час нашого знайомства три роки тому – а Сергій познайомив мене зі своїм батьком не відразу, а майже за пів року після того, як його колишня дружина нарешті послабила хватку, пристрасті після розлучення трохи вщухли й наше життя помалу почало входити в нормальну колію, – Батько Сергія завоював моє серце просто з порога невеликої квартирки в Чертаново, яку ми із Сергієм винайняли, щоб жити разом. Він з апетитом оглянув мене з голови до ніг, міцно та якось зовсім не по-батьківськи обійняв і відразу велів називати його «татом Борею», хоча я так жодного разу й не змусила себе вимовити це – спершу взагалі уникаючи безпосередніх звертань, а потім, ще за рік або близько того, зупинившись на нейтральному «тато», – на «ти» я з ним так і не перейшла. Мені від початку було дуже легко з ним – легше, ніж у компанії друзів Сергія (які звикли бачити його з геть іншою жінкою) з їхніми підкресленими, ввічливими паузами, які вони робили щоразу, коли я говорила щось, так, немов їм потрібен був час, щоб згадати, хто я така. Я постійно ловила себе на спробах сподобатися їм – майже за будь-яку ціну, це була якась дитяча, дурна конкуренція з жінкою, перед якою я почувалася винуватою, за що себе й ненавиділа. Тато Боря гостював у нас нечасто – у них із Сергієм сталася якась складна історія в минулому, імовірно, ще в дитинстві Сергія, про яку вони ніколи не розповідали; мені завжди здавалося, що Сергій одночасно пишається батьком і соромиться його, вони рідко телефонували один одному, а бачилися ще рідше – його навіть не було на нашому весіллі. Я підозрювала, що це через брак пристойного костюма – доволі давно він, несподівано для всіх, облишив кар’єру університетського викладача, здав свою невелику московську квартирку й виїхав у село десь під Рязанню, де відтоді й мешкав майже безвилазно в старому одноповерховому будинку з пічкою та з туалетом на вулиці, потихеньку браконьєрив і, за словами Сергія, глибоко пиячив із місцевими мужиками, поміж яких завоював собі незаперечний авторитет.

      Він стояв посеред освітленої тепер вітальні, мружачись від раптового світла, – на ньому була стара мисливська куртка Сергія, а на ногах чомусь зворушливі сірі валянки без калош, навколо яких на теплій підлозі вже починала утворюватися калюжка. Сергій смикнувся СКАЧАТЬ