Ностальгія. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

      – Не сердитесь, – сказала вона. – Всякое бывает. Я делаю то, шо мне положено.

      Зайшла няня, і лікарка звернулась до неї:

      – Авдотья Свиридовна, ведите этого симпатичного мальчика, да поласковей с ним. Он не знает по-русски, смотрите, чтоб детки его не обижали.

      – Він знає російську, – сказав Микола.

      Лікарка аж рота відкрила, коли він узяв малого за руку й промовив голосно:

      – Арі гинанг, балік-джан[1].

      Слов’янська чи, може, й світова печаль щеміла у кожній жилочці.

      Уже в іншій кімнаті він тремтячими руками відкривав сумку, діставав звідти підмінний Петрусевий одяг – маєчки, трусики, гольфики, сорочечки, – і на кожній одежині червоніло слово, вишите Софією: «Погорілий», «Погорілий», «Погорілий»…

      – Тепер ти, синку, житимеш у цьому садочку, – сказав він і всміхнувся Петрусеві. – Увечері я прийду до тебе.

      – А от цього робити не треба, – тихо сказала йому Явдоха Свиридівна. – Ви ж дитині зробите гірше. Вони тут швидко звикають, а коли приходять батьки, починають плакати. Не треба травмувати. Я його зараз забавлю, а ви йдіть собі нищечком.

      У готельному номері стояв сивий чад, приходили і приходили якісь люди, кожен із пляшкою (одеські погрібки позачиняли, і найпідходящішим місцем для того, щоб розговітися, був готель), знайомилися, випивали по чарці і починали говорити про роботу (спершу про роботу!), вирішували тут якісь свої службові проблеми.

      – Ти вибачай, – дихав в обличчя Миколі розчервонілий і ще добріший од випитого Іван Квашеїда. – Вибачай, що стільки народу, але кожен із них тобі знадобиться. Це тобі Адеса, без друзів тут ні кроку не ступиш, а з друзями – все формальності. Он той, в окулярах, знаєш хто? О-о-о! Ну, давай ще по одній, не журись, не пропаде твій Петрусь. Я! Я особисто його провідуватиму.

      Закусивши копченим палтусом, принесеним, здається, отим, в окулярах, і витираючи руки клаптем газети, Квашеїда спитав ніби між іншим:

      – Мій рукопис уже рецензували?

      Все-таки спитав, не витримав.

      – Я пішов з видавництва, – сказав Микола.

      – Пішо-о-о-ов?

      – Так, назовсім.

      Миколі здалося, що зараз Квашеїда також встане й піде, але він знову був несправедливий до нього. Квашеїда помовчав, стримуючи гикавку, потім спитав:

      – І де ж ти тепер?

      – На творчій роботі.

      – Ну й молодець! – похвалив він. – Я б сам залюбки на все плюнув, та не виходить… Ні, ти не думай…

      – Я нічого не думаю, – сказав Микола. – Я знав, що ти й так усе для мене зробиш.

      – А чого ж. Скільки хоч тут живи. А ні, давай до мене на дачу. Дешевше обійдеться. І до малого близенько, будеш провідувати. Я знаю, що це таке – одна дитина. У мене теж одне, донька, пальчика врізало, а серце кров’ю обливається. Ми з нею щовечора у жмурки граємося. То це вона знайде мене, регоче, потім і каже: СКАЧАТЬ