Ностальгія. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ човен, – гукав Стах. – «Юрюзань», добра штука, але немає коли накачувати. Проспали, гайда.

      Він жужмом хапав усе в оберемок – вудки, підсаку, садок, коробки з наживкою, торбинку з кашею, – і коли чимчикував через город, заплутуючись ботфортами у високому віниччі, то все те падало в нього з рук, Микола насилу встигав підбирати.

      Тільки на березі Стах на хвилину охолов, кинув усе причандалля на траву, аж заторохкотіло, і, наступаючи на кінчик свого вудлища (хрусь!), ступив крок уперед і завмер, заворожений тихим плином туману – валки сивих волів брели за сонною течією.

      – Вітер буде північний, – сказав Стах. – Це добре. За північного вітру тут найкраще клює.

      Неподалік під вербами брязнув ланцюг. Якийсь чоловік у куфайці, зігнувшись, припинав до покрученого стовбура човна-плоскодонку.

      – О, люди вже наловили, – буркнув Стах і відверто втупився у рибалку.

      Той вдавав, що нікого не помічає, ще нижче схилив до замка іржаве від рудої щетини лице. Потім сховав у кишеню ключ, узяв з човна важкенький мокрий мішок (з півпуда набрав) і, дивлячись собі під ноги (йому ні до кого діла немає), почвалав собі берегом, показуючи їм горбату спину.

      – Горобець? – здогадався Микола.

      – Він, стерво.

      Стахів запал пригас. А коли побачив надломлений кінчик, то смачно вилаявся, сплюнув і, вкоротивши вудлище, уже без поспіху, знехотя почав перев’язувати волосінь.

      – Є такі люди, – сказав він, – зустрінеш їх – і жди невдачі.

      Справді, на тихому плесі їхні поплавці стриміли мертво, як забиті гвіздки, – хоч би тобі хвостом щось торкнуло, де там, ні хвоста, ні лусочки.

      – Мабуть, упав тиск, – мовив Стах. – Щось у скронях шумить. Бач, ніде й не скинеться.

      Він зозла жбурляв у воду балабухи каші з макухою, мастив олією пальці, пересував поплавець на жилці, міняючи глибину, – нічого.

      Вже давно зійшло сонце, але тепла не було – зривався холодний північний вітер. І коли сіверко увійшов у силу, коли він погнав високу хвилю і думка була вже змотуватися, несподівано почався жадібний кльов. Хвиля накривала поплавці, підкидала їх, як смітину, однак таку погоду карась любив і хапав наживку майже на льоту, ще до того, як вона опуститься на дно.

      – А я тобі що казав? – ожив Стах, вкидаючи до садка пузатого карася-метиса. – За північного вітру тут завжди отак, тільки встигай тягати. Бач, бач!

      – Так що нічо’ не проспали, даремно ти сердився.

      Їм стало весело, легко, і вони говорили, сміялися, навіть кричали, бо вітер шумів у вухах, та риба ловилася і ловилась, не лякаючись того крику, і вони хвалили цю невідь-як збережену річку, підхвалювали один одного за спритність, кмітливість, а найбільшу хвалу співали цьому північному дужому вітрові, реготалися, коли він зірвав зі Стаха капелюха й пошпурив у воду (на щастя, прибився до берега), просили його не втихати, бо ще не знали, що треба цей вітер проклясти, цей вітер уже розносив СКАЧАТЬ