Ностальгія. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

      – Я був старший, – смутнішає він. – І вже зміцнілий. А ти ж молоденький, гляди, не зламайся.

      – Не зламаюся.

      – Я б тобі, синку, підморгнув, але ж мене вже немає.

      – Ви є, ви й так мені помагаєте.

      – Скільки платять у музеї? На куриво вистачає?

      – Не журюся.

      – Ну й молодець, не журися, пиши. Не пропадемо, – підбадьорює він і чимчикує далі сходами вгору, щоб мерщій сісти за вірші, переклади, статті, редагування, рецензії, відгуки, поспішає до свого робочого столу, а на його згорбленій спині – академія, інститут, депутатство, членство, комісії, перекомісії, секретарство… Нема коли розбалакувати.

      Іноді, правда, Максим Тадейович вертався в доброму гуморі і пристоював надовше.

      – Привіт! – гукав, знімаючи капелюх, і Миколі здавалося, що від утоми над його білою головою парує легенький туманець, як ото над весняним полем після дощу.

      – Доброго вечора!

      – Як поживають наші вірмени?

      – Живуть.

      – Люблю їх, чортів.

      – Я знаю, ви там бували. У мене навіть фото висить на стіні: Аветік Ісаакян, ви, Вахтанг Ананян. На полюванні.

      – Було, було, – схиляє він голову. – Минулося. Варпет Аветік раніше од мене пішов. А Вахтанг ще живий?

      – Живий. Мені пощастило порозмовляти з ним у Єревані.

      – То хороший письменник.

      – Він згадував про вас. І відкрив одну таємницю, ви не розсердитесь?

      – Кажи, чого там. Мені немає чого приховувати.

      – Пам’ятаєте, як ви полювали на куріпок?

      – В Араратській долині?

      – Так, тоді ви стріляли без промашки.

      – Я взагалі був добрим стрільцем. Хоча… – Він засоромився, що похвалив себе. – Не завжди.

      – Так от, Вахтанг Ананян розповів, що вони так любили вас, так хотіли вам догодити у всьому, що, потерпаючи за ваше полювання, попросили бувалого мисливця Хосіка, аби той підстрахував вас.

      – Як це – підстрахував?

      – Хосік – снайпер, і коли ви спускали курок, він це помічав і вистрілював разом із вами. Секунда в секунду. А ви думали, що влучаєте ви.

      – Ох, ці вірмени, – засміявся він. – І тут перехитрили. Але все одно я їх люблю.

      – Вони ж хотіли, щоб краще…

      – Ти, синку, цього нікому не розказуй, добре?

      – Домовились.