Ностальгія. Василь Шкляр
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Ностальгія - Василь Шкляр страница 12

Название: Ностальгія

Автор: Василь Шкляр

Издательство:

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-966-14-7017-9, 978-966-14-6543-4

isbn:

СКАЧАТЬ спільна біда єднає і ворогів, але в усьому є свої винятки, трапляється, мабуть, і навпаки, роз’єднує близьких, хоч завжди сподіваєшся тільки на краще.

      – Добре, – сказав Микола. – Хай буде по-твоєму.

      П’ятого травня він з Петрусем виїхав до Одеси.

      – Все зробимо, не переживай, – гув низьким басом Іван Квашеїда, колишній Миколин однокурсник, а тепер редактор обласної газети. – Це тобі Адеса, для нас усе це формальності.

      Квашеїда відкинувся на спинку свого робочого крісла, й одне його око дивилося на клавіші селектора, а друге на Миколу. Він був задоволений, що Погорілий бачить його у цьому кріслі, у цьому просторому кабінеті, за цим величезним двотумбовим столом із селектором – ознакою немаленької влади. Вони ніколи не дружили, однак і не ворогували, а зо два місяці тому зустрілися у видавництві, де працював Микола і куди Квашеїда завозив збірку своїх нарисів, зустрілися, любенько поговорили, і Квашеїда просив, щоб, незалежно від долі його рукопису, Микола приїжджав до Одеси, а там уже не пошкодує.

      Квашеїда справді зрадів, коли Микола подзвонив, що хоче приїхати, навіть послав на вокзал свого шофера, щоб зустрів столичного гостя, і Микола грішним ділом подумав, що Квашеїда ще не знає, що він пішов з видавництва, того так забігав: «За санаторій домовлено, номер у готелі заброньовано, поживи якийсь тиждень, провідуватимеш малого, поки звикне, а тим часом організуємо тобі рибалку, шашличок і так далі, для нас усе це формальності. Це тобі, друже, Адеса, не пропадеш». Про свій рукопис – ні слова, і Микола присоромив себе, що так подумав про Квашеїду, Іван з дорогою душею доводив, що друзі пізнаються в біді, а не в меркантильному «ти – мені, я – тобі». Він спритно, як піаніст-віртуоз, натискав на клавіші селектора, щоб швидше покінчити з усіма «формальностями», й одним оком підбадьорливо дивився на Миколу, а той, силкуючись показати своє ненав’язливе, недогідливе захоплення владою Квашеїди, знічено вибачався:

      – Пробач, що завдав тобі стільки клопоту.

      І поглядав на принишклого Петруся, який відчував, що всі ці розмови стосуються в першу чергу його, але не знав, чим воно все закінчиться, і тому сидів тихенький і насторожений.

      – Перестань, які там клопоти, – обривав його Квашеїда. – Треба – то треба. Ми он за півтисячі кілометрів, та й то в горлі дере, – показував на свій випнутий борлачок-колінце. – Віриш, вранці голюся і чую, як лезо до щитовидки прилипає, наче магнітом його притягує. Ну, це таке, давай ближче до діла. Зараз мій шофер завезе тебе в готель, потім у курортно-санаторне управління, там заповниш папірці, ну, формальності всякі, і звідти прямо в санаторій. Я б сам поїхав з тобою, але треба в друкарню. Нічого, десь о п’ятій зайду в готель, повечеряємо.

      – І хлопців запроси, – нагадав Микола. – Ну, з управління, ще там кого, сам знаєш. Щоб по-людськи було.

      Квашеїда слів на вітер не кидав, усе справді виявилося чистою формальністю, і Миколу скрізь приймали як столичного ревізора, правда, стало якось не по собі, коли в санаторній картці довелося написати, що в Петруся погано з очима: так і наврочити можна, – забобонно подумав Микола. Наче б і мусив радіти, СКАЧАТЬ