Ностальгія. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

      – Що ж, тоді спробую.

      – Скажіть, будь ласка. – Професор Христич, несподівано збуджений, підвівся і заходив по аудиторії. – Якби вам довелося укладати антологію українського оповідання для вірменського читача, на кому б ви зупинили свій вибір? З радянського періоду.

      Микола замислився, потім почав називати імена й не стримався від усмішки: така відповідь, певна річ, зрозуміла всіма мовами. Але професор Христич слухав його серйозно, схвально кивав головою, особливо тоді, коли Микола все далі відходив од шкільної, та й вузівської програми, називав тих, чиї скромні книжечки можна було знайти хіба в букіністів.

      – А тепер давайте антологію поетів, – задоволено сказав професор Христич і, перш ніж Микола почав відповідати, узяв залікову книжку й поставив оцінку.

      Потім спитав:

      – Ви зараз когось перекладаєте?

      – Так, Хоренаці.

      – Історика? – здивувався професор Христич.

      – Так, перекладаю його історію Вірменії. Надзвичайно цікава книга.

      – Хто ж вам замовив таку складну роботу?

      – Ніхто.

      – Гм… Святе наше дивацтво. Це ж, здається, у Вірменії видатних перекладачів оголошували святими?

      – Так, у п’ятому сторіччі.

      – І ви не боїтеся, що цю книжку можуть не видати? Пропаде стільки труда.

      – Я ще не думав над цим.

      – Що ж, бажаю вам успіху. Від щирого серця. – Професор дивився на Миколу з таким захопленням, ніби той був видатним вірменським перекладачем і жив у п’ятому сторіччі.