Елементал. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?

      Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтраційними таборами, в яких уже також устиг побувати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятола зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.

      А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сигарети, і їх аромат губився в різкому запахові «примаку», що ним я просяк біля дядечка Толі. Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коротенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і несамовите, бо, коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін: «Ася… Асічка… Ася», і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: «А-а-а-ся…» І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.

      Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.

      А потім… Потім завжди не так, як спочатку. Вранці Лі сказала:

      – Я знаю. Ти більше не прийдеш.

      – Лі, ти класна. Я тебе люблю.

      – Але не кохаєш.

      – Ні, – сказав я. – Тільки люблю.

      – Ти будеш її шукати? – спитала вона.

      – Буду.

      – Якщо знайдеш…

      – Передати вітання?

      – Ні, скажи, що я її ненавиджу.

      5

      Перед Хасав-Юртом ми вперлися в російський блокпост, і мій водій, не чекаючи запрошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.

      – Куди проти ночі?

      – Везу пасажира. У Хасав-Юрт.

      – Документи!

      Другий визвірився до мене:

      – Вилазь, чого розсівся?

      Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.

      – А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.

      Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:

      – У комітет біженців?

      – Так, – сказав я.

      «Вань» повернув мені картку.

      – Хрест козир, – сказав він тому, що мав менше звивин. – Відчиніть багажник.

      Там була каністра з бензином та ще запаска.

      – Що в сумці? – глянув він на заднє сидіння. – Відкрийте.

      – Гостинці, – сказав СКАЧАТЬ