Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

Чтение книги онлайн.

      1422

      Рауль де Вандом стояв на колінах від самого ранку, як англійці захопили Шуазі-сюр-Ен. Руки викрутили назад і зв’язали мотузкою міцно, до оніміння, здерши шкіру на зап’ястках. Дякувати Богові, його лишили самого, а не прив’язали, як решту, по двоє. Принаймні він міг трохи змінювати положення тіла. Травневе, вже пекуче сонце розжарило металевий шолом на його голові, Вандому кінець кінцем удалося його скинути. Шолом дзвякнув об каміння, п’яний англієць із варти різко прокинувся, кілька разів махнув бойовою сокирою урізнобіч, не розуміючи, звідки загроза. Потім, уторопавши, що то полонений, дав йому міцного стусана, що аж в очах потемніло, та знову прилаштувався спати. Рауль голосно видихнув, заплющив очі, підставив обличчя сонцю, а змокле під поту, по-солдатськи дуже коротко підстрижене темне волосся – рвучкому, навіть приємному вітерцю. Його нестерпно мучила спрага, та просити води в англійців було марно. Рауль за три роки на війні надивився англійського милосердя досхочу, а відтоді як у березні в битві при Боже французи вбили брата англійського короля, розправи годемів[8] над гарнізонами міст та замків, що здалися чи впали від облоги, стали ще безжалісніші. Англійці рідко згадували про лицарські звичаї, коли йшлося про війну за французьку корону. Війна на чужій землі ведеться швидше, коли супротивник наляканий. Та й сам Рауль уже не був тим наївним хлопчиськом, який мріяв про звитяги: кривава Паризька різанина, битва при Боже, де він заслужив лицарські остроги, останні кілька місяців активного наступу ворога змусили його добре затямити, що війна – це не турнір і не розвага. І не гра, з якої можна щомиті вийти. Коли б’єшся за свою землю, йдеш ко кінця.

      Він примружив очі, пекучі від пилу повіки сонце налило важким свинцем. Вітер доносив запах перших троянд, бузку та яблуневого цвіту, що білими пелюстками припорошував сліди штурму. На коротесеньку мить Раулю здалося, що ця війна лише наснилася, а він зараз розплющить очі й опиниться у замку свого дитинства, в Маршенуарі… Аж поки Вандом не розчув англійську лайку, від якої йому хотілося блювати. Довкола сиділи, понуро опустивши голови, такі самі зв’язані, змучені спрагою бранці, як і він. Ніхто не плекав марних надій, король Англії наказав страчувати гарнізони замків, що насмілилися чинити спротив. А вони два тижні тримали облогу.

      У променях золотавого травневого сонця Рауль вихопив поглядом шибениці, які готували англійці, і його знову опритомнив жах поразки, кривавої різанини, яку влаштували англійці, захопивши Шуазі. Підлі удари зі спини, поквапцем рознесені голови, дрібний дощ чужої крові, що заливає обличчя й руки. Його власна ганьба, його гордість, скинута обличчям у багнюку, розкраяне камінням підборіддя, його розрубаний англійською сокирою щит із гербом, його зганьблений прапор, його збиті у кров коліна – адже усі полонені стоять на колінах. Він бився до останнього, він не хотів здаватися. Здатися англійцям означало ганебну смерть – інколи швидку, інколи мученицьку. СКАЧАТЬ