Посол Царя Царів. Орест Сандомирський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я схаменувся, поставив рушницю вертикально, затис приклад ногами, вихопив з поясу-патронташу паперовий набій, рвонув його зубами, висипав порох у дуло, водночас другою рукою достаючи кулю, загорнуту у пластир – тобто шматок натертої салом ганчірки, і прийнявся заштовхувати його шомполом у ствол. Тут важливо було, з одного боку, його втиснути якомога сильніше, так, аби порох аж спресувався, з іншого – як надавиш сильніше, буде на кулі вм’ятина – з трьох кроків у слона не влучиш. Потім я скинув рушницю на місце.

      На відміну від пістолету, мені не треба було сипати дрібного пороху на полицю, бо гніт входив просто в запальний отвір рушниці… За ті приблизно пів хвилини, які я це робив, ситуація значно змінилася.

      Чотири китайці загинули, причому загинули, не заплативши смертю за смерть. Вони те змогли підняти свої щити над головами, а йетті по головах-то і били. Тепер вони поділилися. Один кинувся назустріч Дену (вони, здається, вирішили, що це він стріляв), другий – тіснив останнього китайця, який успішніше за інших діяв щитом та шаблею, третій якраз нагнав нещасних іспанців, і двома ударами своєї палиці відправив двох з них до праотців. Я вистрелив в нього, знову не промахнувся, але й не вбив насмерть – йетті зупинився, озирнувся, побачив дим, явно зрозумів, що це таке, і кинувся до мене.

      Я вихопив пращу, крутнув над головою і спробував щось типу як Давид Голіафа, проте промазав.

      Цієї ж хвилини пролунав постріл – Ден вистрелив з кількох кроків, але його противник, хоча й пробитий кулею наскрізь, замахнувся палицею, Ден відбив удар мушкетом, який перехопив за ствол. А далі дивитися було ніколи, бо до мене наближався мій супротивник. Я рвонув свою сокирку-пістоль, матюкаючи сам себе за те, що він заряджений картеччю, а не кулею, правицею витяг з-землі шпагу – на відміну від шаблі, вона довша за його палицю… Палицю? Та це найсправжнісінька булава, довжиною близько метра! З металевою головою. А руків’я таке товсте, що й сокирою не перерубаєш… Я підпустив його метрів на п’ять і вистрелив туди, куди в боксі бити заборонено. Ті, хто не був у смертному бою – не зрозуміють, як я боявся осічки, натискаючи на гачок. Ревіння, мабуть, почули в Пекіні, але я не став чекати й увігнав шпагу йому в серце. Ніколи я не втикав шпаги у живе тіло, і вона йшла важко…Але я хотів жити.

      Погляд на поле бою.

      Ден переміг першого противника – точніше, протримався, поки той спливе кров’ю, і тепер тікав до мене, а за ним гнався останній – і головний, який тримав у левиці цянь. Мені дуже не сподобалося, як він його тримав. Таке враження, що не вперше він з ним в бою. Перезаряджати вогнепальну зброю не було часу, рубатися – ой… Я знову схопився за пращу і на цей раз влучив. Проте клята тварюка лише зупинилася секунд на десять-п’ятнадцять, які мені здалися вічністю. Ден підбіг, схопив списа, який лежав на землі, і показав мені вправо, а сам рушив зліва. Ми спробували узяти його в лещата, проте він крутився так, що весь час зустрічав нас обличчям. Іспанка кидала в нього каміння, але СКАЧАТЬ