Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.

      Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був відкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, – його все те страшенно роздратувало, – коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:

      Через те, що без води

      І не туди, і не сюди.

      – Ану-ну, побачимо, хто то такий, – мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.

      Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.

      «Ти ба!» – здивувався лев і, зачекавши, поки Вовк проїде, гаркнув йому в спину:

      – Грр!

      – Ой! – зойкнув Вовк і гепнувся на землю. Із перехиленої бочки на штани йому хлюпнула вода.

      – Здоров, братику! – крикнув лев, виходячи із засідки.

      – Привіт! – підвівся Вовк, вдивляючись у незнайомця.

      – Я тебе одразу пізнав…

      – А я тебе ні, – сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани і взявся за ручки візка.

      – Стій! Куди ж ти?!

      – На кудикину гору, – відповів сіроманець. Як видно, він не дуже був схильний до розмов.

      – А що там таке? – спитав лев. – Я теж хочу.

      Прилетівши здалеку, він не дуже розумівся на тонкощах тутешньої мови.

      – Що треба! – відрубав Вовк. – Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.

      – Ах ти ж задрипанцю! – скипів Толябун. – «Що треба!» Та ти знаєш, із ким маєш справу? Я цар звірів!

      – У нас царів немає! – Вовк штовхнув візка. – Кожен собі хазяїн.

      – Та почекай же, – заступив йому дорогу лев. До такої мови він не звик у себе в джунглях. – Ми ж із тобою начебто родичі, а ти мене так стрічаєш.

      – Родичі? – здивувався Вовк. – А ти хто ж такий?

      – Я – лев. Чув, мабуть?

      – Та чув… Звідки ж ти тут узявся?

      – Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.

      – З’їсти, кажеш, його хотів? – похмуро перепитав Вовк. – Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали – забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, – цвіргоче, – до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу – онучку чекаю. А онучка – не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було – страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-е, нема дурних. І тобі не раджу.

      – Еге, бачу, не пощастило тобі, – співчутливо промовив лев. – Ну, а я таки з’їв СКАЧАТЬ