Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ гнізда залетів! – пішов йому навстріч Сулима. – Здоров був, сину!

      – Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили тебе лядські фортеці? – весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обіймів.

      Вони обнялися, потім Сулима відступив на крок, милуючись Павлюком. Перед ним стояв високий, молодий і гарний козак, аж танцював на місці від збудження, бо не міг встояти і хвилини, все кудись поривався, сипав словами, як горохом, сліпив своєю білозубою посмішкою та сяяв світлими, як ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Січі, де він був своїм серед своїх.

      – Не в гості, батьку, залетів я, не в гості, – торохтів Павлюк, – а за поміччю. Не маю більше сил служити польському королю. Багну я користь рідному народові принести. Тож і спішу, допоки на цьому світі. Допоможіть нам, запорожці, підняти Україну. Завтра вся Україна заклекоче, як у повінь велика вода. І панству прийде край! Я привів сотню реєстровців, таких, як і сам, запальних. Дайте мені ще козаків. Я поведу їх на Вкраїну, аби запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до ріки, потече люд. Україна нині як порох, досить іскри – і буде пожежа. Велика пожежа. Буде славна пожежа!

      Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, і здавалось, що від його гарячих слів земля буде горіти. Він і стояти не міг, аж танцював на місці від зваги, що так і переповнювала його вщерть.

      – Святе діло задумав, сину, і запорожці будуть тобі першими поплічниками і братами! – вигукнув Сулима. – Підпалимо пожежу, славну пожежу! У відблисках тої пожежі люд побачить себе, нас побачить, що недарма ми жили. Але по путі на Україну нас чекає осине гніздо.

      – Кодацьку фортецю маєш на оці, батьку?

      – Так, сину, вона як більмо на нашому оці. Доки її не зруйнуємо, про славну пожежу на Україні годі й думати!

      Павлюк трохи гордовито блиснув світлими очима.

      – Тоді, батьку, привітай мене з початком! Я днями добряче наполохав драгунів, як зайці втікали та степ трупами встеляли. А їхній комісар, певно, й досі стирчить у рові на кіллі, як жаба, котру настромлює сорокопуд на колючках терну.

      І розповів Судимі про свою зустріч з Пшияловським.

      – Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я і мої хлопці в твоєму загоні. З сьогоднішнього дня. А з Кодака на Вкраїну.

      – Але ж і швидкий ти, сину! Як порох.

      – Мокра тільки риба. І холодна. І байдужа. Я хочу горіти. І згоріти, але хай мій вогонь освітить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на один крок, і я буду щасливий. А мій попіл хай удобрить землю. Хоч одну пучку рідної землі, і я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча зернина.

      – Святі слова, – замислено мовив Сулима, і по хвилі рішуче: – Ходімо до кошового, з ним і утрясемо все що треба.

      – Пане кошовий! – весело вигукнув Сулима, переступаючи поріг. – Ось подивіться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб він ревно служив королю та Речі Посполитій, а він накивав п'ятами на Січ.

      – Чи ж, бува, не Павлюк прилетів на Базавлук? – незважаючи на свою повноту, досить жваво підхопився кошовий. – СКАЧАТЬ