Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Очі її втупилися в мої. Обличчя наблизилось до мого. Воно було сповнене життя, жагучої сили.

      – Тримай мене міцно, – прошепотіла вона, – мені потрібно, щоб мене хтось міцно тримав. Інакше я впаду. Мені страшно…

      – По тобі не скажеш, що тобі страшно, – заперечив я.

      – А мені от страшно. Це я тільки вдаю, ніби мені не страшно. А насправді – страшно. Навіть часто.

      – Не бійся, я міцно триматиму тебе, – сказав я, все ще перебуваючи в тому ж нереальному стані напівсну, у якомусь прозорому й легкому. – Я справді міцно триматиму тебе, Пат. Ти й уявити собі не можеш, як міцно…

      Вона взяла моє обличчя в долоні.

      – Правда?

      Я кивнув. Плечі її одсвічували зеленим, наче занурені глибоко у воду. Я схопив її за руки і притягнув до себе – на мене наче наринула хвиля, м’яка, світла й ніжна… Вона піднялась і заплеснула все…

      Пат спала в мене на руці. Я часто прокидався і дивився на неї. Я хотів, щоб цій ночі не було кінця. Ми перебували десь поза межами простору й часу. Усе сталося так швидко, що я ще не міг цього збагнути. Я не міг збагнути, що мене може кохати якась людина. Мені було добре зрозуміло, що для чоловіка я міг бути добрим товаришем, але мені важко було уявити собі, що мене може покохати жінка. Я думав, що це, мабуть, триватиме оцю тільки ніч; прокинусь – і все мине.

      Темрява посіріла. Я лежав тихо-тихо. Рука моя у Пат під головою затерпла, я її не відчував. Але я й не поворухнувся. Тільки коли вона повернулась уві сні і притулилася до подушки, я обережно витяг руку. Тихенько вставши, я безшумно почистив зуби, поголився. Узяв одеколону, освіжив трохи волосся, шию. Дивно це якось було – беззвучно рухатись у напівтемній кімнаті на самоті зі своїми думками, позираючи на темні обриси дерев на вулиці. Обернувшись, я побачив, що Пат лежить із розплющеними очима й дивиться на мене.

      Я застиг на місці.

      – Іди до мене, – покликала вона.

      Я підійшов і сів на ліжко.

      – Це все ще правда? – спитав я.

      – Чого ти питаєш?

      – Не знаю. Мабуть, тому, що вже ранок.

      Розвиднялось.

      – А тепер дай мені мої речі, – сказала Пат.

      Я підняв з підлоги тонку шовкову білизну. Її була маленька жменька, легка, як пух. Я тримав її в руці й думав, що навіть це якось особливо. Хто носить ось таке, той не такий, як усі. Не збагну я її ніколи, ні, не збагну.

      Я подав їй речі. Вона обняла мене за шию й поцілувала.

      Потім я провів її додому. Ідучи поряд у сріблястому світлі світанку, ми майже не розмовляли. Гуркотіли по бруку візки молочниць; розносили газети. Якийсь старий спав, сидячи під будинком. Підборіддя його сіпалося, наче мало от-от відвалитися. Проїздили на велосипедах розвізники булочок – на вулиці пахло свіжим теплим хлібом. Високо над нами занурювавсь у блакить неба літак.

      – Сьогодні? – спитав я у Пат перед під’їздом.

      Вона тільки всміхнулася.

      – О СКАЧАТЬ