Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ по всьому двору. Наступного дня вилізає діжка з капустою, а за нею і все решта, що в льосі було, нічого з запасів не залишилося.

      А майор знай тільки твердить: «Брешеш, не здолаєш, з голоду здохну, а не піду, не піддамся такій-сякій капості».

      Врешті справа дійшла і до поважніших збитків. Щойно поставлять самовар чи розгоряться в печі дрова, то вугіль так і летить на всі боки, вони ухиляються, гасять, але як тут ухилитися! Раз навіть таки пожежа спалахнула.

      – І вогнем мене не виживеш, – приказував старий майор, – ти мені вогонь, а я тобі воду. Ще побачимо, чия взяла.

      Та ба – боротьба виявилася не під силу. Вночі вибухнула друга пожежа, і бідний майор втратив усе своє майно та й сам ледве ногами накивав. А будинку нічого не зашкодило.

      – Ну все, – зітхнув він, – здаюсь, перемогла нечисть. Донесення треба писати.

      Написав бідолаха донесення, послав начальству і найняв інший будинок. У вересні 63-го наш ескадронний командир отримав наказ оточити дім і нікого звідти не випускати. Поставили пів ескадрону кроків за сто довкіл дому на конях в бойовій амуніції. Через пів доби – зміна, нова половина ескадрону. Простояли ми отак чотири доби – нічого, все тихо і з дому ніхто не виходить. На п’ятий день наїхало з Харкова начальство, губернатор, архієрей, слідчі, поліція і комісія з кількох університетських професорів.

      Ну, думаю, кінець загадці, прибули люди науки, вони то швидко таємницю розкриють та вивільнять нас від безглуздого вартування.

      Ясно, що тут збіглося чимало роззяв з усього села.

      Ото почався молебень. Почався, та відразу й закінчився. Першим ділом з рук протодиякона вирвалося кадило і стало кружляти над головами присутніх, а потім настало таке, що не приведи Господи! Пролунав незрозумілий сильний гуркіт і з подвір’я зачарованого будинку вилетів град каміння, націлений так спритно, що кожен камінь попадав без промаху, кому в голову, кому в груди. Одні бігом, інші повзком кинулися тікати, і перед домом зосталися тільки ми, улани, в кінній лаві.

      – Злізай! – скомандував командир.

      Ескадрон спішився.

      – Шаблі наголо! Бігом марш!

      Побігли солдати, ось уже й біля воріт. Та так і стали, як укопані: зі всіх вікон бухнуло полум’я, полетіли палаючі поліна, і відновилася шалена кам’яна канонада. Сурмач дав відбій, і ми з опаленими і частково потовченими обличчями мусили відступити, хоч і не без задоволення. Та воно й не дивно, бо жодному солдату не хочеться битися з невідомим і невидимим ворогом.

      Щойно ми відступили, і пожежа, і канонада самі собою припинилися, а дім і далі не постраждав.

      Гості з Харкова роз’їхалися, комісія, склавши акт, теж, а нас знову поставили довкола зачаклованого будинку. Простояли ми ще днів шість. Намучилися, що страх. Де ж бо ото пів доби сидіти на конях без діла та ще весь час будучи напоготові: що ще та лиха сила може вчудити.

      Нарешті один солдат не витримав та й каже: «А піду я, братці, туди, до неї, СКАЧАТЬ