Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

Чтение книги онлайн.

      Чортова корчма

      Раз, походом із Курської губернії в херсонські степи, переправившись через Дніпро, прийшов наш штаб на «дньовку» в село Сведовок. Село розкинулось в долині, а кругом оточували його високі гори, вкриті одвічним лісом. Мені сказали, що в лісі багацько вальдшнепів, і я на другий день пішов пополювать. Щоб не заблудиться в гущах, я узяв з собою хазяйського сина, парубка по двадцятому року; думаю собі: проведе, а часом як встрелю на плесі качку, то буде кому й витягти. В лісі вальдшнепів здіймалось до біса, так за гущиною не зручно було стрілять; от ми, пообідавши у лісничого, й вибрались з нетрів ік Дніпру, щоб пополювать ще на качок та куликів.

      Вже надвечір, як став стухать жар, повертались ми у село луговиною. Не доходячи верстви зо три до села, побачив я на горі велику руїну мурованої будови. Сонце сідало і огненним промінням освіщало темні мури, а за ними і наоколо чор-нів ліс.

      – Що це за руїна? – спитав я парубка.

      – Це «Чортова корчма», – одказував парубок.

      – Як чортова?

      – У сій корчмі колись, давно вже, шинкували чорти, та й досі щороку перед Різдвом бенкетують тутечки з відьмами.

      – Хто ж бачив, як вони бенкетують?

      – Були такі, що бачили, та й розказували тим, що не бачили.

      Я зійшов на гору, щоб огледіть руїну. Корчма була стародавньої будівлі: широкі стіни і покої під зводами. В першому покою, на кам’яному помості, було розкидане скло од битих пляшок, кістки; а біля розваленої груби лежала кабиця, багацько битих горшків і купа попелу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли.

      – Так, так, – сказав я, – бенкетували, тільки не знаю хто: чи люди, чи чорти?

      – Кому ж більш і товктись тутечки, – одказав парубок, – як не чортам! Яка нечиста мати понесе сюди чоловіка!

      – Розкажи ж мені, хто довідався, що в сій корчмі шинкували чорти? Як про се розказують?

      – От як про се розказують старі люди, – почав парубок. – Ще за часів Січі, недалечко од сієї корчми, доживав віку старий запорожець. Мав він хату на дві половини, – на одній у світличці сам жив, а на другій жила бабуся, що його годувала і доглядала. Запорожця того всі поважали, бо дуже добра і чесна була людина; не гнула перед ним кирпи і старшина, ходили до його і прості люди, деколи заходили й татари (бо й по-татарськи знав), і жиди; та він і чортів не цуравсь: інколи й біси до його навертались, то він було розпитує їх і бавиться з ними.

      Раз, перед Різдвом, тільки що вернувся він з всеношної, чує – щось шкряба біля дверей. Запорожець думав, що кішка, – тільки відчинив, а в хату шасть чорт; хука в лапки і підскакує халяндри, бачите – дуже приморозило, так чорта пройняв циганський піт.

      – Та й змерз же! – каже чорт, – такий мороз, що аж очі злипаються! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погріться.

      – Грійся, вражий сину, – каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.

      – Спасибі СКАЧАТЬ