Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

      Минула перша радість зустрічі, почали вилазити усілякі розбіжності між ними. На якийсь час вони замовкли, посьорбуючи пиво з бідончика, куди його налила приязна продавчиня кіоску. Попахувало це все непом з його дитинства, правда, продукти по картках, а пиво – будь ласка, на тобі. Його вдосталь.

      Нарешті Михайло вирішив перервати мовчання:

      – Вибач, старий. Не хотів тебе образити. Війна, знаєш, мене якось змінила. Став жорсткішим. Не зважаю на соплі. Та й дружки… Поділ – це не Липки.

      – А чого ви туди переїхали?

      – Як чого? Ну ти й… Хе-ех! – Миха засміявся, обіпершись руками в коліна і крутячи головою туди-сюди. – Не знаю, як там твоя тьотя Зіна, чому з голоду не здохла, а я ось точно сконав би, якби лишився в центрі. Ти зрозумій: там не так усе. У нас там свої люди, хоч і викинуті на обійстя, нещасні, але чесні по-своєму. І у нас там свої закони. Ось ти, наприклад, знав, що після відходу нашої армії ще в сорок першому ніякого продовольства місто не отримувало аж до визволення?

      – Ну, так, – кивнув Льоня. – Зіна Яківна повідала.

      – Так от. На околицях – Куренівці, Святошині та подекуди й у нас, на Подолі, були городи, і можна було дістати якийсь хавчик. Хоча городи й доглядали люди, але щось ми їли. Та й київські ринки під час окупації продовжували працювати. Правда, приходилось обдирати фраєрів… Зваж: за їхню місячну зарплатню можна було купити буханку хліба на Євбазі. Тож знаєш, скільки та хлібина коштувала? Скажу: 300 окупаційних карбованців! А середня зарплатня – 400. Але й це не головне… – Миха махнув рукою і зиркнув, розмірковуючи, чи казати. – Я в армію просто не хотів, розумієш? Ніколи не хотів. І всі ці «а ти записався?», усі ці плакати, пісні… Бо я єврей! Точніше, – поправив він себе, – українець єврейського походження. І мене не так-то просто обдурити агітпропом[17]. Родичі мої всі дременули з Києва. Щоб ти знав, дядько мій – з УПА, і я міг би цілком стати українським партизаном. Бігати по лісах, у землянці жити? Я з матір’ю залишився, бо стара вона в мене була, щоб від’їжджати… Та й сам я завжди хотів щось продавати, вимінювати, просто жити… Жити! – Миха вдарив себе в груди дебелим кулаком. – Розумієш? Не воювати. А я тут прописаний, то мене б загребли. О такі-то діла…

      Леоніда це приголомшило. Він навіть зіп’явся на ногу, хоча його вже трохи хитало від випитого пива. Він обіперся об дерево. Кінець серпня в Києві видався дуже теплим. Так завжди було аж до жовтня: сонце ніби не хотіло віддавати місто холодній окупантці-осені і пряжило так, ніби й не збиралось відступати.

      – Та давай лапу, – Миха допоміг товаришеві сісти на колоду. – Ти чого?

      – Давай не будемо про твоїх родичів, що драпали, про пограбованих фраєрів, гаразд? Бо, виходить, поки я бився в лавах армії, ти ховався по закапелках. А за тебе інші гинули!

      Миха нічого не відповів. Тільки запалив цигарку, зиркнув на похмурого товариша. Леоніда розвезло від пива і також потягло на одкровення:

      – Ми з тобою таки різні… Я навіть не уявляв, наскільки. Я, приміром, ось не можу знайти своє місце в цьому… – Він не знаходив потрібних слів і, хапаючи СКАЧАТЬ