Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Зіна Яківна уп’ялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсім про інше говорила… Лише похитала головою і ніби відійшла кудись думками. Прошепотіла до фотографії чоловіка, що висіла з-посеред світлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»

* * *

      Льоня дуже добре пам’ятав того Яцека. Щоправда, забув, як його по батькові, але те вже не важливо. Бо ні в кого вже просити нічиєї руки. Залишились лише світлини, перев’язані чорними стрічками по краю, – Алі, її брата та батька.

      Чоловік Зіни Яківни завжди їздив скрізь велосипедом. Стрункий і високий, немов жердина, він мружився від задоволення, ламаючи куснями буханку ще теплого хліба, щойно привезеного з гастроному, і даючи Льоні і його друзям на подвір’ї – мов пташенят годував. Аля завжди підбігала до батька першою і кидалась в його обійми. Капітан-лейтенант достеменно не пам’ятав, ким він був за фахом, бухгалтером чи що. Бо, окрім неодмінного атрибуту – велосипеда, мав круглі окуляри. У нього було таке саме кучеряве волосся, як у іншої сусідки – Варвари Олександрівни. Щоправда, та, аби мати такі ж самі дрібні кучері, накручувала волосся на папільотки з газет, а не на валики для волосся, котрі використовувала більшість жінок, аби бути схожими на Любов Орлову з її крупними завитками…

      Варвара Олександрівна упевненими, вивіреними рухами генеральші, коли тільки починало теплішати, розвішувала на затишному, невеличкому подвір’ї свою імпортну білизну, займаючи всі мотузки. Все висіло коло куща бузку, а вірьовок було всього кілька, бо в іншому кутку двору була водокачка, і там завжди кружляла мошва – бо місце було мокре, для неї принадне. А ще стояли дві лавиці коло під’їзду їхнього дореволюційного «буржуазного» будинку.

      Сусідкам це геть не подобалося, але ніхто не міг заперечити жінці генерала. І лише одного разу Зіна розсердилась на неї, бо побачила, як упала Аля і почала плакати за отими завісами з коштовної шовкової білизни, і гаркнула: «Варваро! Забери геть своє барахло! Увесь двір завісила!» На що генеральша миттєво відповіла: «Мені що – його в шухляду запхати, як ото ти?» Льоня пам’ятав, як усі присутні на подвір’ї почали реготати. І навіть Аля з розбитим коліном перестала плакати і заусміхалась. Щоправда, Варвара Олександрівна цього Зіні так і не забула. Здається, вони не спілкувались після цього. Льоня хотів було запитати в Зінаїди, чи вони помирились, коли війна почалася? Чи жива ще ота генеральша?

      Йому аж здалося, що він відчув запах крохмалю від постільної білизни, котру розвішувала інша сусідка – огрядна брюнетка. Вона зазвичай прогулювалась із чорним пуделем і чоловіком з чималим барильцем. Здається, вони мали «емку»…[6]. Вихлопи змішувалися з ароматом бузку, а білі простирадла колихалися на вітрі, мов крила янгола… Згадав він також і різкий запах нафталіну, коли ховали сусідку, імені котрої він не пам’ятав. Її руки пахли зовсім не ладаном – Льоня згадав Вертинського, – але в труні, яку поставили на місці сушіння білизни, виглядала вона як Віра Холодна, якій присвятив вірша поет. Згадав він і фрески Врубеля у Всеукраїнському СКАЧАТЬ