Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Будинки, повз які шкандибав капітан-лейтенант, нагадували про безжальну гру долі. Як тільки він устигав порадіти, що ось цей, з яким у нього були пов’язані дитячі або юнацькі спогади, вцілів, – наступний виявлявся зруйнованим ущент. І так майже скрізь. На очі йому траплялися поодинокі мешканці в таких однакових одностроях і з коротким волоссям, що він не завжди міг розрізнити – це жінка чи чоловік. Декотрі на молодого чоловіка у морському кітелі звертали увагу. Моряк теж підморгнув парі дівчат, що поспішали в кіно (судячи з їхньої жвавої суперечки щодо нового фільму). Вони розсміялись. Життя продовжувалось…

      Коли він оминав будівлю театру імені Івана Франка, що пахла свіжою штукатуркою, де жваві маляри на риштованні закінчували нижні два поверхи, то побачив на площі коло тінистих столітніх каштанів кількох поважних чоловіків у костюмах. Ті жваво обговорювали якесь будівництво:

      – Товарищ Заболотный! Вы же как президент Академии архитектуры УССР должны понимать, насколько грандиозны и захватывающи задачи новой пятилетки! Как ни велики раны, нанесенные войной, партия и правительство призывают наш народ в самые кратчайшие сроки восстановить разрушенное!

      – Ага. Партія – вона, звісно, закликає нас із вами все відбудувати. Воно-то так… – І чоловік, до якого звертався, скоріше за все, архітектор, почесав лисіючу маківку, думаючи, як відповісти м’якше, і почав здаля: – А ви, до речі, в курсі, що навіть вузькоколійку для вантажного трамвая не проклали, аби вивозити завали з Хрещатика навесні сорок четвертого? Тільки згодом, уже в квітні?

      – Товаришу! – розпинався співбесідник, перейшовши на рідну мову і все більше закипаючи. – Я вам не про якийсь там трамвай! Ми з вами вже говорили навесні про той величезний план робіт, котрий ми повинні виконати, аби повернути міста і села України до довоєнного рівня, а потім перевершити! Пам’ятаєте, весною 1946-го я у вас інтерв’ю ще брав? Я за ту статтю в «Більшовицькій зброї» про п’ятирічку українського зодчества премію отримав. Там усе вірно написано! Про заводи, мости, фабрики, котрі треба щонайшвидше відбудувати. А ви мені торочите про якийсь театр. Ну, хто туди зараз ходитиме? От ви мені скажіть?

      Ці двоє нагадали Льоні батька, особливо той, поважніший, котрий намагався щось пояснити і постійно витирав спітніле чоло під легким літнім капелюхом. Батько теж полюбляв обговорювати наукові проекти зі своїми колегами в парку навпроти університету. Іноді брав і малого з собою. Льонине серце враз стислося від болю… «Шкода, що я тебе не послухав, тату, і не став філологом. Пробач, що мене не було поруч… А ще трохи раніше померла мама»…

* * *

      Напередодні він прочитав у «Київській правді», що в театр Франка тільки-но з евакуації, з Ташкента і Семипалатинська, повернулась трупа з маминим улюбленцем Крушельницьким. Льоня чув від неї, інтелігентки з родини харківських столичних педагогів, що своєрідну «рокіровку» з театрами виконали, коли йому було шість: «Березіль» переїхав до Харкова, а трупа Івана Франка з Харкова – до Києва, в приміщення колишнього театру Соловцова (котрий став відтоді СКАЧАТЬ