Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ href="#n22" type="note">[22], в яких німці обіцяли годувати гарячим тричі за подорож. – Миха сплюнув і скривився. – Уникнути тієї «казкової» подорожі в заморські краї було ой як тяжко…

      Існувала рознарядка з кожного району на щоденну кількість «телят» у ті вагони, що мали їхати до Німеччини. Рятувала арбайтскарта[23], однак, ну ти зрозумів, вона мені не світила, а грошей дістати вже не було де. І ось якось іду я в своїх кльошах, пилюку підмітаю на Євбазі. Райончик взагалі-то не мій, але ж пацанва послала, у них все схвачено. А ти не сперечаєшся. Просто йдеш і робиш, що сказали. О! – Миха схопив Леоніда за рукав кітеля і емоційно потряс. – То як ти там кажеш? Накази не обговорюють…

      Той хотів було щось відказати, однак Михайло продовжив:

      – І тут мене пов’язали і в вантажіку запхали. Опам’ятався вже на ринку праці. Ззовні охорона, всередині охорона. Кажуть, прямуйте в кімнату номер чотирнадцять. Ну я і пішов. Дивлюся туди-сюди – вийти зась, а так – ходи собі туди-сюди, скільки влізе. Я почав спостерігати. Заходять в одну кімнату, всі заходять. А звідти вже не виходять – пакують їх, «теляток», у вантажівки, а потім уже, значить, у вагони. Я собі й думаю, як би звідти змитися. Мізкую, не поспішаю. Потім згадую, як читав у газеті, що шефа біржі праці зовуть Гоппе. Доктор Гоппе. Заглянув у сусідній кабінет і мимохідь німецькою питаю: «А де кабінет доктора Гоппе?» Медсестра зиркнула на мене і каже: «На другому поверсі». А я їй, як ні в чому не бувало: «Данке шьон» і пішов собі шукати. У кабінеті тому сидять дві секретарки, гарненькі лялечки. Я до них: «Дівчатка любі, а де ж ваш начальник?» Вони дивляться на мене, кліпають мовчки. Тут я їм про матінку почав розповідати. Видумую на ходу, мовляв, матінка моя хворіє, тому я не можу нікуди поїхати. Ходив на базар хоч за якимись харчами, отам мене і загребли. Одна зжалілась наді мною, щось своїй товаришці прошепотіла і каже: «Сидіть тут. Якщо вийде такий високий, у пенсне, можете у нього просити. Ото і буде наш начальник».

      – Ти ж ніби поганенько німецьку зі школи знав, хіба ні?..

      – Ех ти! – Миха розсміявся. – Коли хочеш жити – піднімаєш із глибин усі свої ресурси, як той Каменяр.

      – Хто-хто? – запитав лейтанант.

      – Поет український. Ет, не важливо! – відмахнувся Миха. – Слухай далі. І ось уже вечір надходить, і я став побоюватись, що мене поженуть до товарняка, і я не дочекаюсь доктора Гроппе. Аж тут з кабінету вийшов він. Сплутати неможливо: брита макітра, немов дзеркало, вилискує, пронизливі крижані очі за круглими скельцями пенсне. І я – до нього: «Докторе Гроппе, перепрошую, що вас турбую, однак мене помилково забрали з базару. Я працюю на вашому заводі, USMA. Прошу мене направити до медичної комісії». І це все чистою німецькою, розумієш?

      – І що було далі? – Льоня напружено сидів напроти Михи і все більше занурювався в його історію.

      – Так. Далі… А далі у того доктора два помічники сидять у кабінеті: один німець, а другий – українець. І нікого вони на медичну комісію не направляють. Усіх – на КеросиннуСКАЧАТЬ