Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ поглянув на Льоню. Той сидів на поваленому дереві і дивився на Дніпро, схрестивши руки на грудях. Теж мовчав. Вигляд у нього був невеселий, і Миха подумав, що таки не лише йому дісталося непереливки в казані війни.

      – Ну, – кивнув Миха, – а ти?

      – Я ж кажу – декілька днів на фронті. І все. Моє життя скінчилось… – не дивлячись на товариша, буркнув моряк. – Після шпиталю в штабі працював…

      – Людське життя – це драма. Бо ми завжди помираємо, – продекламував Миха.

      – Занадто по-філософськи як для блатного, – хмикнув Льоня.

      – То мама казала. Перед смертю. Ніби втішала… Або готувала мене до свого відходу.

      Льоня ніяково зиркнув на Миху і хотів було щось додати, але не встиг.

      – На, тримай, і для тебе у мене залишилось дві хлібини, – промовив до товариша Миха.

      Льоня знітився:

      – Та не тре’… Я десь знайду…

      – Ти-то знайдеш. Я не сумніваюся. Але для початку тобі треба документи всі зібрати і тицяти-ницяти по різних комітетах, інстанціях. А ота жидівка, ой, пробач, тьотя Зіна, голодна, либонь. Це не тобі. Це їй. – Миха тицьнув дебелим пальцем на хлібину, що вже лежала перед капітан-лейтенантом.

      – А де ти стільки хліба дістав?..

      Схоже, Миха вже прийшов до тями і повернув собі колишню задеркуватість та запал.

      – Ет… ну, ти й дурний, кореш! Хлібокомбінат із босотою навідали.

      Потім, не чекаючи подальших заперечень, Миха хвацько насунув кашкета собі на лоба і відчайдушно вигукнув, відбиваючи черевиками чечітку під ритм «Яблучка»:

      – Ех! Якби за п’ять років до цього знав, як то воно буде – об’їдався б досхочу в «Червоному маку»[26]. Та хто ж знав…

      Потім Миха гукнув Льоні на прощання: – Нас мало, але ми в тільняшках! – підморгнув і розвернувся довкруги себе, здіймаючи пилюку довгими штаньми. А тоді швидкими кроками пішов нагору, до дороги. І шукай вітру в полі…

* * *

      Однак дотемна Леоніду не судилося потрапити додому, до тьоті Зіни. Його пригоди в Києві продовжились, коли капітан-лейтенант піднявся від берега Дніпра до зарослого Набережного шосе з іржавими трамвайними рейками і зрозумів, що трамвая, що ходив від Ланцюгового мосту, більше не існує.

      Хлопець стояв на тому самому місці, де до війни іноді з мамою вони чекали на трамвай, аби з прогулянки біля води поїхати на Липки, і усвідомлював свою безпорадність. Аж раптом коло нього зупинилася стара вантажівка.

      – Куди тобі, моряче?

      Леонід зрозумів, що його впізнали по кітелю, яким він обережно прикривав хлібини під пахвою.

      – Та ось… Думав на трамвай сісти…

      Рудий водій із кирпатим носом у вицвілому цивільному одязі прищулився на сонці і щиро заусміхався:

      – Ну-ну… Тоді ще треба почекати, як рак свисне.

      «Ех, – подумав Леонід. – Або пан, або пропав!»

      – До університету мені треба…

      – То СКАЧАТЬ