Григорій Косинка. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

      Передивляючись її фотографії у різних ролях, ми побачили її в ролі циганки Ази з п’єси. М. Старицького. Валер’ян Петрович, жартуючи, запитав:

      – Маріє Костянтинівно, а майбутнє ви навчилися тоді пророкувати?

      – Ні, але я вірю, що майбутнє нашого народу буде прекрасне і щасливе».

      У Марії Костянтинівни був красивий голос, вона любила народні пісні і знала їх безліч. Марія Костянтинівна згадувала ті пісні, що чула їх ще в дитинстві на Чернігівщині, а Григорій Михайлович переповідав ті, що співають на Київщині.

      У грудні 1922 року відзначали 40-ліття сценічної діяльності Марії Заньковецької. З нагоди цього Григорій Косинка написав твір «Заквітчаний сон» і присвятив його М. К. Заньковецькій. Він розповідав: «Починається оповідання словами весільної пісні, яку я почув того вечора від Марії Костянтинівни: “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати”. І назвав героїв свого твору Андрієм та Оленкою на спогад про одну з найулюбленіших п’єс Марії Заньковецької».

      У цьому творі є згадка з Косинчиного дитинства: «Була у нас на селі кучерява дівчина – “моя любов дитяча”. Коли мене “повернули” з Байкалу, її вже не було. Через хлоп’ячу соромливість я не питав нікого про її долю».

      Марія Костянтинівна зросла серед природи. Добре знала життя селян, сільський побут, долю української дівчини та жінки. Вона правдиво створювала образи на сцені. І того вечора у розмові відзначала, як змінюється доля дівчини й жінки у наш час.

      Моя Оленка, говорив Григорій Михайлович, «червона мачина», кучерява дівчинка, зросла на селі, а в місті стає студенткою-революціонеркою. Читаючи об’яву на стовпі про хіромантку, посміхається: «Оленка знала чари кращі, ніж хіромантка майбутнє: її біла, на студентську ногу, кімната, а особливо вікно, в кущ троянди заходжене, – знали такі таємниці, яких…»

      Дія відбувається за часів громадянської війни.

      «…Уже немає Андрія, Оленко… У нас як заспівали звечора кров’ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву пісню, а вона сотала душу села і – чіпляла тоненькі павутинки на заплакану дзвіницю, до хреста…»

      Григорій Михайлович говорив: «Слова – “Уже немає Андрія, Оленко…” нагадають Марії Костянтинівні її монолог: – “Нема мого Андрія, нема мого сонця” з п’єси Кропивницького».

      Оленку заарештовано… Вона попереджає катування та розстріл самогубством у тюрмі…

      «Таємниці», що знала студентка-революціонерка, залишилися таємницею…

      Твір закінчується словами: «І сумом великим сотається над Зеленьками весільна пісня матері Оленки: – “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати..”»

      «Кожне слово мого твору, – говорив Григорій Михайлович, – повинно нагадати Марії Костянтинівні всі розмови того вечора».

      «Мандрую», – писав Григорій Михайлович у листі. Це було влітку 1924 року. Я знала, що він поїхав відпочивати до Канева, і раптом таке… Дивно!

      Повернувшись, Григорій Михайлович розповів: «Я дійсно “мандрував” по селах. Позичив СКАЧАТЬ