Григорій Косинка. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що він пильно дивиться на мої руки, а вони у мене білі і немає жодного мозоля.

      – Немає, немає нічого у мене, немає, – скоромовкою проговорив він.

      Йдучи з двору, я почув жіночий голос:

      – І навіщо відмовив людині, роботи ж у нас он скільки!

      У відповідь були такі слова:

      – Хто зна, якась підозріла людина. Знайдемо й серед своїх, херсонських.

      “Мандрую” далі…

      – А хто тебе сюди направив?

      – Ніхто не направляв, ніхто не казав, я сам шукаю роботи, – лагідно відповідаю я, а в думках посмішка: не можна зібрати матеріалу, щоб не подражнити собак.

      А тепер послухай, Тамарча, я розкажу тобі гумористичну пригоду. Уявляєш – не встиг я й поріг переступити в одній хаті, як мене підхопили під руки, привітно приговорюючи: «Просимо, просимо, будь ласка, заходьте!» Були вже добре напідпитку й не розібрали, що я сторонній, та й посадили мене за стіл… Ха-ха-ха!

      А на столі гори білого хліба, пухкого, як паски. У полумисках ковбаси, кров’янка, ковбики. Самогонові найпочесніше місце.

      А за столом розмови: одні радіють, що дозволили торгівлю, що можна мати власність. Другі згадують, як одбирали худобу, землю. Хтось вигукнув: “Шість десятин заграбали та роздали чортам на бабайки! Умру – не забуду: грабіж…”

      Прислухаюсь я до цих розмов, прикриваючи латку на сорочці, й радію – буде що занотувати у блокнот!

      Вони просторікували, уминаючи ковбики та пироги, не звертаючи на мене уваги. А я згадав, як пустою юшкою годували дітей там, де доводилося мені ночувати.

      Незабаром вибрав влучну хвилину та й пішов собі геть з такої господи.

      Я переконався, що скрізь однаково живеться бідареві, а у багатіїв одні думки – жадоба і оскаженілість до нових соціальних змін».

      Так народилися образи: діда-пасічника, жінки Мартина («Циркуль»), Смолярчука («Гармонія»), Кушніра («Політика»).

      Григорій Михайлович допитливо спостерігав життя. Вмів знайти родзинку для своїх творів.

* * *

      «Увага! Увага! Поїзд Тетерів – Київ запізнюється на годину», – повідомили на станції Ворзель.

      На пероні зібралося багато людей: одні сприйняли це повідомлення нервуючись, інші – спокійно, неначе так і повинно бути, мабуть, їм не вперше – вони звикли до такого. Але такої задоволеної з приводу цього людини, як Григорій Михайлович, на пероні не було. Він «оком» письменника розглядав людей, а я, як звичайно, спостерігала за ним.

      Осторонь на клумакові сидів підстаркуватий селянин. Він увесь час говорив, звертаючись до людей, але, здавалось, люди слухали його неуважно й відповідали неохоче, аби відчепитись. А старому було байдуже. Він продовжував говорити невідомо чи до людей, чи до себе.

      Я помітила, що він привернув увагу Григорія Михайловича. Спочатку Григорій здалеку придивлявся до нього, а потім підійшов. За кілька хвилин повернувся до мене й сказав:

      – Ти нудьгуєш? Але пробач, я хочу послухати старого.

      За СКАЧАТЬ