Новини. Андрій Войніцький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ посигналив нею з якоюсь функціональною метою – так водії фур підморгуванням фар попереджають один одного про пости ДАЇ. Тепер і я почав уважно його роздивлятися.

      Вдягнений він був у все чорне. Ребристий череп вінчала спортивна в’язана шапочка. На перший погляд це був звичайний хлопець, десь мого віку, худорлявий, приємної, навіть гарної зовнішності. Він був еталоном тієї хлопчачої краси, яка буквально гіпнотизує дівчат середнього шкільного віку. Таке обличчя мало б належати якомусь співаку і з маркетинговою простодушністю посміхатися з дівочих щоденників. У відповідь на його усмішку вінця твоїх губ теж машинально рухалися, щоб також посміхнутися.

      Але при більш пильному погляді його лице вже не було привабливим. У ньому раптом виявлялася якась невслідима на перший погляд червоточина. Павучі оченята, розташовані якось надто вже глибоко і близько одне до одного, виблискували неприємно і навіть злісно. І нічого доброго погляд цих оченят не віщував. Аж ось він знову посміхався, сходило сонце, і ти знову розмовляв з поп-зіркою, ідолом восьмикласниць. І оці його перевзування на ходу раз у раз збивали з пантелику, складалося враження, що він знає дещо таке, до чого ти ніколи не додумаєшся самостійно, і це таємне знання дарує йому суцільний контроль над ситуацією.

      Я зробив до нього крок:

      – А ти не розповіси про свою партію?

      – Читай, там усе написано, – кивнув він на листівку в моїй руці.

      Я почав злитися:

      – Так навіщо ти тут стоїш? Агітуєш за партію, а що за партія і пояснити не можеш? За що ви боретесь?

      Він, здається, теж розлютився, проте стримався і неохоче пояснив:

      – За соціальну справедливість.

      – Разом з П.? – хмикнув я.

      – П. – буржуазія, – пояснив він. – А ми професійні революціонери. Нам не по дорозі, але зараз у нас тактичний альянс. І навіть не альянс, тому що він про нього нічого не знає, і ми теж. Ми тут через водіїв трамваїв.

      Помовчали.

      – Хочете будувати комунізм? – спитав я трохи глузливо.

      – Ми хочемо поваги, – відповів він з глухим роздратуванням. – Щоб такі, як він, поважали таких, як ми. І таких, як вони, – він обернувся на замріяний натовп, схожий на приспану сопілкою факіра гримучу змію. – За часів Радянського Союзу ця повага була. А зараз її нема. Ми б хотіли її повернути.

      – І як же ви це зробите?

      Цього разу він не відповідав аж надто довго, не зводячи з мене очей, вивчаючи мене так безцеремонно, що це здавалося образливим. Я таки витримав його павучий погляд. Під кінець тієї візуальної дуелі (а це була саме вона) адреналінова хвиля мало не змусила мене інстинктивно відреагувати – як реагує звір, який відчув загрозу власному життю. Вдарити першим або втекти. Але морок зійшов, він знову усміхнувся і ліниво позіхнув, демонструючи хижацьку приязність.

      – Ти, я бачу, цікавишся соціальними питаннями. Так приходь, поговоримо… Там, на листівці, є телефон…

      І СКАЧАТЬ