Новини. Андрій Войніцький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ щоб через годину з’явитися у нас у «Башті», дати прес-конференцію та відпіаритися на місцевому страйку. Ввечері він ще раз промайне на двох місцевих телеканалах, відтворить свою народорятівну тираду і помчить до Києва, щоб більше ніколи не повертатися до нашого міста. Залишившись без поважного союзника, страйкарі безкінечно курили, утоптуючи сніжок біля «Газелі». Всі на щось чекали, можливо, на якогось нового депутата, який прийде і скаже, що робити. Нарешті на борт заліз ще хтось і оголосив, що з хвилини на хвилину має приїхати директор міськелектротрансу Потапов. Натовп огризнувся незрозумілими вигуками і загудів.

      Я планував залишитися і послухати Потапова, але мені подзвонили і наказали швидко повертатися в редакцію. Дорогою я розмірковував, що нашим морлокам не вистачає ватажків, які б їх радикалізували. Хлоп з павучими очима наче й підходив на цю роль, проте сьогодні і в нього далі балачок з листівками справа не пішла.

      Першою в редакційному офісі я зустрів Ганнусю, молоду журналістку.

      – Тебе Віка шукала, – проінформувала вона з порогу.

      – Навіщо?

      – Сказала, щоб ти одразу до неї зайшов. Щось важливе.

      Я скинув куртку, почав перебирати в пам’яті останні події… Чого це я знадобився начальству? Щось обіцяв і не зробив? Зробив щось, чого не обіцяв?

      – І друг твій заходив! – жваво повідомила Ганнуся, не відриваючись від монітора.

      – Який ще друг?

      Тут вона відволіклася і кокетливо посміхнулася:

      – Класний такий! Уматний! Дань, познайом…

      – Як друга звуть?

      – Та якби він сказав… А я засоромилася спитати…

      – Запам’ятай, Ганнусю, раз і назавжди – справжній журналіст ніколи не соромиться спитати.

      – Та ну тебе, зануда!

      Який ще друг? Зроду-віку до мене на роботу друзі не приходили. Може, Скоба? Так він навіть не знає, де наш ньюзрум…

      Бридко задеренчав робочий телефон. Я взяв слухавку.

      – Данило, де тебе носить? Що з телефоном?

      Розлючений голос Віки не обіцяв нічого доброго. Особливо через те, що зараз я був «Данило». Коли все норм, я просто Даня, а коли чудово – навіть Данічка.

      Я напружився:

      – Нічого… Ти хіба дзвонила?

      – До мене в кабінет! Швидко!

      Тоненька Віка розмовляла по телефону та одночасно крутилася у своєму величезному шкіряному білому кріслі. Навпроти неї сиділа на стільці її помічниця, випускаючий редактор Лєна, що не віщувало нічого доброго. Коли я косячив лише трохи, Віка гризла мене самостійно, а ось коли зальот був серйозний, вона кликала на допомогу свою «праву руку» – в якості додаткових щелеп. Підлеглі мусять страждати – таке кредо сповідувала Лєна. Спритним жестом вона показала мені на стілець поруч із собою.

      Я присів, розглядаючи червону декоративну рибку в кулястому акваріумі на столі керівництва. СКАЧАТЬ