Новини. Андрій Войніцький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пакет соціальних гарантій, який колись мала кожна робоча людина. Ми маємо захистити право робітників на гідне життя! Не можна, щоб людей знову обманули. Долю реформи з монетизації пільг має вирішувати всеукраїнський референдум!»

      А нижче, під цим коментарем, виявився ще один. Мій. Поряд з текстом безпомилково висвітлювалася моя усміхнена фізія і стояло моє прізвище. Але був один нюанс – я цього коментаря не писав.

      Начебто мій текст виглядав так:

      «Це стадо, друг. Бидлятина. Воно нічо таке не заслуговує. Це срана мідія без кольору, смаку. Живи в своїй консерві, не вийо… А ти для мене не багатий дядя з телевізора, а маринований в баночці хрін. Ти кажеш – ті лошки чогось там варті? Чому ж тоді нікому з тих убогих не вистачило духу впіймати головного, хто їх там претісняє, і яйця йому відкрутити? Так, один директор залишеться без яєць, але зарплату миттю віддадуть! Коли я стану водієм трамвая, я буду суровий! Взяв би арматуру! Ну так і ти її не взяв, а голосніше всіх тут патякаєш. Тобі ж на них насрати. І ти точно таке ж чмо, як ті пластилінові. Тільки все буде по-іншому! І що завгодно може статись. Озирайся!»

      Я зберіг орфографію і пунктуацію. Текст не можна було назвати остаточно безграмотним, але в ньому траплялися такі граматичні і пунктуаційні помилки, які з головою видавали людину не дуже освічену. А тепер моє начальство вважало, що ця людина – я!

      – Я цього не писав, – тільки й видихнув я під їхніми очима, що цілилися в мене, як дві пари «Макарових».

      – Це провисіло на сайті чотири хвилини! – у голосі Віки дзенькнув метал. – Це встигли прочитати чотирнадцять відвідувачів сайту. Я не знаю, хто ці чотирнадцять людей. Ти розумієш, що тут написано і кому воно адресоване?!

      – Я цього не писав, – тільки й зміг я повторити.

      – Навіть ти не настільки дебіл, шоб написати «претісняє», – вставила Лєна.

      Від наростаючої люті Віка навіть побіліла. Вона почала із шипіння, а під кінець допиту вже зривалась на крик:

      – Якби я припустила, що автор – ти, я б з тобою зараз навіть не розмовляла! – просичала Віка. – Коли ти пішов на мітинг, твій комп був у системі? Ти його залишив, так? Хто заходив до редакції? Хто це міг написати?

      – Я… та я не знаю! Я й справді не вийшов з системи… Ганнуся казала, хтось заходив… Але я й гадки не маю, хто це міг бути!

      Віка скочила, ще мить – і кинеться на мене зі своїми наманікюреними нігтями, щоб остаточно придушити. Але ні – плюнула спересердя і відволіклася: знову задзвонив телефон.

      – Так! Неси!

      Вона без сил впала на крісло. Лєна дивилася на мене нерухомим поглядом, наче в неї під сукнею ніж, і вона ось-ось вихопить його, щоб швидким і точним фехтувальним випадом зробити в мені дірку.

      – Зараз подивимось, – сказала Віка. – І благай Бога, щоб цього ніхто не помітив! Якщо хтось із них це прочитав – вилетиш звідси під три чорти! Сьогодні ж напишеш за власним!

      – Чому? Я ж нічого не зробив!

      – Тому що ти кретин! – несамовито вигукнула СКАЧАТЬ