Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Чтение книги онлайн.

      – Чєстний-то он чєстний, да дєло єго плохо.

      – Чому так? Адже ж ваші хлопці грабували пасіку?

      – Етого я нє знаю. Єслі ограбілі, іх воєвода по головкє нє по-гладіт, потому строгий пріказ із Москви прішєл воєводє: нє обіжать вас, чєркас. Нє в том дєло, а в том, что запорожец твой сільно прібіл Мітьку Гусєва, ногой что лі в живот ударіл. Каби нє помєр малий-то… Сгоряча єму как будто нічєго било, а сєйчас лєжит, сказивал Стрєш-нєв, с души єго рвєт.

      – П’яний, мабуть?

      – Сєгодня нє піл нічєго, а живот, сказивают, вспучіло у нєго ровно барабан. Да, дєло твоєго запорожца плохо.

      – А що ж йому буде?

      – Єслі умрьот Гусєв-то? Казнят!

      – Та що ти, схаменися! Хіба ж він навмисне убив його, чи що? Вони ж його теж били, та й ваших було троє проти його одного. Він же захищав пасіку.

      – Всьо єдіно. Каби простого чєловєка убіл, может бить, обо-шлося как-нібудь – ну ноздрі єму вирвали, ілі руку отрубілі би, а Гусєва… боярского рода парєнь-то… Да етого мало єщє: Стрєшнєв говоріт, что он лісти прєлєстниє разносіт, народ смущаєт і людєй к бунту протів государя подбіваєт, как прі вашем гєтманє Брю-ховєцком било. Как би тєбє в отвєтє нє бить, что прятал єго на вінокурнє.

      – Бреше той Стрєшня! Павло приїхав на слободи з дорученням свого отамана Сірка.

      – Так, так… Сєрку вашего ми знаєм… Ти вот что, міл чєловєк, – нахилившись до Наливайка, зашепотів приказний, – ти лучше про етого Сєрку нічєго нє говорі, помалкивай: нє любят єго в Москвє за то, что он воєводіскіх людєй наших служилих в украінских городах побіл.

      – Не той час.

      – Кто вас знаєт, чєркас. Бунтовать ви всєгда здорови билі.

      Наливайко попрощався з приказним і, сумний, повів воли з мажею через греблю. Поруч його йшов бакаляр. Душа бакалярова клекотіла від обурення: тільки подумати – віддати ціле барило пінної якомусь сопливому приказному!

      – Ну, навіщо ти, Семене, віддав барило цій приказній воші? Що б доброго чоловіка почастувати.

      – Не журись, дяче: і тебе не забуду! – сумно відповів йому Наливайко.

      Москалі пригнали Павла Глека у город і під’їхали до хати, що її вони називали «сьєзжая». Там стояла мідна гармата, а на порозі хати сидів старий сторож. Ванько Стрєшньов і ще кілька москалів злізли з коней і, потягуючись, пішли в хату.

      – Єсть у тєбя кто-нібудь в сьєзжей то?

      – Нікого нєт.

      – А тот Дєніска Журавльов, что сідєл тут, куда дєлся?

      – Воєвода вєлєл випустіть. Поднялі тут черкаси шум с полковніком своім, что будто би пчєльнік Журавльова ограбили наши.

      – Враньйо! – сказав Стрєшньов, – нікто у Журавльова пчєльніка нє грабіл. Прийміка етого молодца, Нікіта!

      Ванько Стрєшньов штовхнув запорожця у невеличку комору без вікна з земляною долівкою, розв’язав руки Глекові і сказав:

      – Скідай сапогі!

      – Навіщо? – спитав запорожець.

      – Скоро узнаєш. Нікіта – в колодкі єго!

      Запорожець здригнувся.

СКАЧАТЬ