Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ навіть завовтузився на своєму місці, так йому допікало знати, що то за людина.

      – Ну що, багато назбирав грошей? – несподівано для всіх запитав подорожнього запорожець.

      Подорожній здивовано глянув на запорожця. Він досить довго придивлявся до нього, наче що пригадуючи, чоло йому похмурилося, брови ще дужче понависали над очима, а праве око почало якось чудно смикатись, але за хвилину чоло його розгладилося і він привітно усміхнувся.

      – А… Павло Глек! Я й не пізнав тебе. Чого тебе занесло на слободи з Запоріжжя? Питаєш, чи багато назбирав я грошей? Трохи є, але ще років п’ять доведеться, мабуть, мандрувати.

      Бакаляр вже роззявив рота, щоб запитати подорожнього, але його попередив винник.

      – Ти що ж, на церкву, чи що збираєш гроші?

      – Ні, на самого себе.

      Бакаляр від дивування роззявив ще більше рота.

      – Як на себе? Це б і я так пішов.

      – Ех, дяче… Важко збирати ці гроші. Важко мені й розповідати про те, на що збираю я їх, але нічого не зробиш: без цього ніхто не дасть, і за мене, може, пропаде християнська душа в неволі. От слухайте, добрі люди, а прослухавши, не відмовтеся допомогти мені, нещасній людині, що десять років пробув у неволі бусурманській.

      Років дванадцять тому несподівано наскочив на наше село татарський загін. У той час люди були на степу, бо це трапилось якраз під час косовиці. Іду я собі, косою виблискую, жито високе, аж по плечі, а жінка снопи в’яже. Спинився я трохи відпочити, витер піт з лоба, зглянувся навкруги й завмер, наче хто по голові обухом вдарив.

      – Жінко, – кажу, – татари! Хвиґура горить!

      А тихо було, і дим од маяка стовпом угору йде. Випросталась вона, глянула, зблідла уся і перевесло з рук випустила. Кинули ми і воли, і віз у степу і побігли чимдуж до села. Біжимо, а у жінки ноги наче підламуються. Підхопив я її за плечі, ледве довів. А на дзвіниці вже дзвін гуде: хтось ударив на сполох. Добралися ми до села, бачимо – вартовий козак прискакав, стоїть на майдані, а круг нього люди. Прибігли, хто як був, як і ми, зі степу. «Швидше, – кричить вартовий, – в острожок, бо татарва вже коло Роблених могил хутір палить!» Кинулися ми до острожка, що стояв недалеко від села, на татарському перелазі. Худобу й майно все покидали: де там про худобу дбати, хоч би самим живими лишитися.

      Дорош і Галя не зводили очей з оповідача. Все, про що розповідав він, було таке знайоме й близьке, і боляче відчувалося в молодих душах дівчини й хлопця. Подорожній колупнув якимсь приладдям, що висіло у нього на люльці, тютюн і придавив попіл пальцем.

      – Добралися ми до острожка, сидимо там, як бджоли у вулику, бо народу набралося багато, а острожок був маненький, а за годину вже татарва, як сарана, вкрила берег річки коло броду. Була в острожку невеличка гармата. Випалили ми з неї – тільки татар роздратували. Повалилося два-три татарина, не більш. І сунули вони, як хмара, на острожок. Ми їх з рушниць б’ємо, катками давимо, а вони лізуть. Розтрощили тараном ворота і увірвалися в острожок.

СКАЧАТЬ