Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Чтение книги онлайн.

      Хлопці підійшли до дверей і прислухалися. За дверима хтось так густо й смачно хропів, що приятелям здалося, наче там спить якийсь велетень. Дивно було, як не тряслися стіни хати від такого дужого хропоту!

      Хлопці постояли трохи коло хати, потім боязко постукали у двері.

      Велетень, що спав за дверима, трохи замовк, але за хвилину знову почувся його могутній хропіт; потім він став плямкати губами, наче їв уві сні щось дуже смачне й солодке. Дорош постукав клямкою.

      – Хрр… – обізвався велетень, – апчхи! Кто там стучіт? – почули вони старечий тоненький голос.

      Двері одчинилися і на порозі з’явився маленький сивий дідок. «А де ж велетень, що так міцно задавав хропака?» – подумав Дубо-виченко. Він навіть заглянув у хату, чи нема там кого, але велетня в хаті не було. Дід позіхнув, перехрестив рота і, почухавши потилицю, спитав:

      – Вам чаво, пострєлята? – Хлопці мовчали. – Ви стучалі, что лі?

      – Ми.

      – Так чаво ж молчитє? Чаво пришли?

      Дубовиченко штовхнув Дороша:

      – Кажи ти!

      – Ні, кажи ти!

      Сторож хотів був розсердитися, але, побачивши паляницю й пляшку в руках Дорошевих, засміявся.

      – Вот глупиє хохлята! Прішлі і самі нє знают, чаво прішлі.

      – Ми до Глека, – наважився нарешті Дорош.

      – Какой такой глек?

      – Павло Глек, запорожець!

      – А, запорожец… Єсть такой. А что вам до нєго надобно?

      – Та ось ми йому харчів принесли.

      – Харчі?.. Давай… Давай сюда. Ето что – хлєб?

      – Паляниця.

      – А за пазухою?

      – Огірки та сало.

      – Давай, давай… А в бутилкє что?

      – Горілка.

      – Іш ти… і віна пріньос? Кто ж тєбє запорожец етот будєт, брат аль сват?

      – Ні. Не брат. Пустіть, діду, до запорожця!

      – Іш ти какой приткій! А как воєвода узнаєт?

      – Не взнає.

      – А ти что приньос? – спитав дід Дубовиченка, вертаючись з хати, куди він одніс харчі, що дав йому Дорош.

      – Пустіть до козака, тоді скажу! – сказав хитрий Дубовиченко.

      – А ти дай что пріньос, тогда пущу!

      – Е, ні… Ви пустіть раніш, тоді дам!

      – Ну, что с вамі дєлать, ідітє.

      Хлопці зайшли в хату і опинилися у великій кімнаті. Коло стін стояли великі лави, коло вікон – стіл, а в кутку – залізна невеличка гармата. Микита відчинив двері у темну, де сидів запорожець.

      Спочатку хлопці не бачили нічого, так було темно у коморі, але коли очі їхні звикли до сутені, їм впала в очі міцна постать запорожця, що, закинувши руки з кайданами за голову, спав на соломі, наче він був не у в’язниці, а в Січі, серед товаришів Незамайківського куреня.

      – Ей, казак! – крикнув дід, – проснісь! Гості прішлі.

      Глек СКАЧАТЬ