Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ перед в’язнем.

      – Тараня? – спитав, задзвенівши кайданами, запорожець, – добре.

      Він спробував обчистити рибу, але йому заважали кайдани: він ще не призвичаївся до них.

      – Давай я обчищу, – сказав Дубовиченко.

      – Трудно сидіти в колодках? – спитав Дорош, хоч і сам добре бачив, що це не мед їсти.

      – Коли руки вільні – ще нічого. А як засунути сюди й руки, – показав він на дірки для рук, – сам як колодка зробишся.

      Коли Дорош ішов до в’язниці, йому здавалося, що він багато чого скаже козакові; але, прийшовши сюди, не знав про що балакати. Слова приказного на греблі, що від смерти москаля Гусєва, якого побив запорожець, залежить життя його приятеля, дуже вразили хлопця. Він ще вчора, коли приїхав з винниці, розшукав хату, де жив москаль Гусєв, і довідався, підслухавши під вікнами хати балачки москалів, що Гусєв усе ще лежить хорий, не їсть і не п’є.

      Дорош хотів сказати про це запорожцеві, але зрозумів, що від цього не зрадіє його приятель. Так хлопці посиділи коло козака з півгодини, перекинувшись окремими словами. Раптом на дворі почулося кінське тупотіння й голосна балачка їздців.

      – Ну, рєбята, – сказав сторож, заглядаючи у двері, – пора домой. В другой раз побудєтє дольше. А то нєровєн час прідьот подь-ячій – бить мнє с вамі в бєдє!

      Хлопці попрощалися з козаком і вийшли. Коло хати стояло чоловіка зо три верхівців козаків. Вони пригнала босого, обшарпаного чоловіка, років тридцяти п’яти – маненького, дзюбатого, з соломою у скудовченому волоссі. Чоловік цей стояв зв’язаний поміж двома верхівцями і дивився на свої босі ноги.

      – Гей, Микито! – крикнув хтось з козаків, – піддячий тут?

      – Нєту.

      – А хто ж прийме в’язня?

      – Что за чєловєк? – спитав Микита.

      – Втікач… Утік від якогось боярина з-під Білгорода. На хуторі ховався у скирті. Полковник звелів привести його сюди до воєводи.

      – Ти кто такой? – спитав втікача Микита.

      – З ваших, з кацапів… – відповів за втікача один з козаків. – Казав, що дуже скривдив його боярин, так він утік до нас на слободу.

      – Єсть слобода, да відно нє для нас! – хрипко, підвівши голову, сказав втікач.

      – А ти б на Запоріжжя, або на Дін махнув.

      – На Дон… Через вас, сукіних синов, махньош… Как звєря ло-вітє!

      Козаки засміялися.

      – Ну, нічого балакати, – сказав козак, що був у них за старшого, – прийми в’язня, Микито!

      – Что ж, пусть посідіт на сєзжей, пока прідьот подьячій. Ну, іді, что лі.

      Втікач, похнюпившись, зайшов у хату. Козаки повернули коней і поїхали через площу до шинку. Хлопці теж перейшли площу й підійшли до школи.

      – Не заводь бунту! – почули вони дужий голос дяка крізь ма-неньке вікно школи. – Чому вас родителі вчать? Чи ви з ляхів, чи ви з дияволів? Йди сюди, Стріхо, я тобі скубка дам!

      Очевидно, пан бакаляр був у поганому настрої.

      «Буде хльоста!» – одночасно подумали хлопці.

      Надвечір на площу з Приказу вийшов СКАЧАТЬ