Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на бік. Але це теж не вийшло, бо краї колодок досить далеко виступали збоку і, щоб лежати на боці, треба було ще більш зігнути ноги, а це було неможливо; до того ж важко було вдержати в такому становищі колодки, бо вони були важкі, схилялися набік і падали, викручуючи руки і ноги в’язневі. Тоді він повалився горілиць і підняв угору колодки. Стало трохи легше, але не надовго. Він знову сів. Знову почало ломити спину і стали терпнути руки. Він знову ліг горілиць, а за кілька хвилин сів і так без кінця. Жили стукали йому у висках, обличчя палало, сорочка на ньому стала зовсім вогка від поту. Нарешті на нього найшло якесь отупіння, байдужість до всього, навіть до муки, і її терпів він тепер, і, схиливши чубату голову на груди, зігнувшись ще більше, запорожець якось одубів.

      Глек не пам’ятав, скільки він просидів у такому забутті; він не знав навіть, чи спав він, чи ні, і прокинувся тільки тоді, як над головою якийсь хрипкий бас сказав по-московському:

      – А ну, покажи мнє етого молодца!

      Глек підвів голову. Над ним стояв високий гладкий чоловік у довгому каптані. Козакові чомусь впав у вічі комір цього каптана, високий, що доходив до середини вуха і підпирав потилицю, а над коміром стирчали прямі патли темного волосся. Це був піддячий. Збоку стояв сторож Микита і держав у руках каганець. Очевидно, вже була ніч. Тіні од Микити та піддячого гасали по стелі, коли Микита рухав каганцем. За дверима чутно було голоси стрільців.

      – Ти чєй такой будєш? – спитав піддячий.

      Глек мовчки подивився на нього.

      – Чєго молчіш? Чєй, спрашиваю, будєш? Прозвіщє твойо как?

      – Павло Глек, козак Незамайківського куреня.

      – Із запорожцев, что лі?

      – Запорожець.

      – Так… Так вот что скажи мнє, молодєц, что ти дєлаєш в госу-дарєвих городах і на слободах? Впрочєм, допрос ми с тєбя потом снімєм. Ето я так, зашол посмотрєть, что ти за чєловєк такой… Кто ж ето, – звернувся піддячий до сторожа, – вєлєл єму і рукі, і ногі за-біть в колодкі?

      – Стрєшньов.

      – А єму какоє дєло до етого? А… – засміявся він, – ето ти Стрєшньову морду набіл?

      – Я.

      – Здоров ти, відно. С тремя справілся. Только нє хорошо, что ти Гусєва сільно прішиб. Худо тєбє совсєм будєт, как помрьот Гусєв-то… – Піддячий оглянув постать козака. – Іш ти какой… – сказав він з задоволенням, наче побачив те, на що й сподівався, – важний! Вот что, Нікіта: ослобоні єму рукі, да прінєсі поєсть чєго-нібудь, хлєба что лі, да соломи єму потрусі на пол, чай, чєловєк, нє собака, валяться на голой зємлє.

      Микита одімкнув колодки, ослобонив руки козака від колодок, а потім закував руки в кайдани.

      – Ну, прощай, Нікіта, – сказав піддячий, що мовчки стояв коло в’язня, аж поки Микита закінчив своє діло, – стєрєгі казака хорошо.

      – Знаю… Не впєрвой!

      Микита приніс окраєць хліба і глек з водою, а трохи згодом кинув коло козака оберемок соломи. Запорожець витягнувся на соломі. Він наче на світ народився: так приємно було витягнути СКАЧАТЬ