Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ скляночку хересу і, як вони сказали, познайомитися зі славнозвісним Люком, а з’ясувавши, що його немає, почали зиркати на мене такими зверхньо-співчутливими поглядами, бо їхній син Том наступного тижня одружується зі своєю дівчиною Люсі. І я підозрюю жахливе: вони вважають, ніби я в нього безнадійно закохана. (Хоч насправді все не так, ба навіть навпаки. Але коли вже людям щось таке придумалося, їх годі переконати, що це не так. Господи. Яке жахіття!)

      Коли я висловила Люкові свій смуток, він зауважив, що я з його батьками також не знайома. Та це не зовсім правда. Одного разу я недовго гомоніла з його татом і мачухою в ресторані, хоч ту розмову й не можна назвати надто вдалою. І взагалі, вони живуть у Девоні, а рідна мати Люка – в Нью-Йорку. Тож із ними не так уже й легко побачитися, еге ж?

      Хай там як, ми помирилися. Принаймні він докладає зусиль, щоб поїхати в цю невеличку подорож. Власне, це Мел запропонувала ідею з вихідними. Вона розповіла мені, що в Люка вже три роки не було справжньої відпустки і, може, його варто помалу підводити до думки про відпочинок. Тож говорити про відпустку я припинила й почала заводити розмови про те, щоб поїхати кудись на вихідні. І це спрацювало!

      Раптом Люк попрохав мене нічого не планувати на уїк-енд. Сам забронював готель і все таке. Я з таким нетерпінням цього чекаю. Ми просто відпочиватимемо, ні про що не турбуючись, і нарешті залишимося тільки вдвох. Як добре.

      Я хочу ті клементинові сандалі.

      Припини. Не думай про них.

      Я відпиваю ще кави, відхиляюся на спинку стільця і змушую себе розглядати галасливу вулицю. Люди кудись ідуть, тримають сумки, базікають, а он перетинає дорогу дівчина в таких гарних штанях (здається, від Ніколь Фаргі), а ще… О Боже!

      Дорогою до мене йде чоловік середніх літ у темному костюмі, і я його впізнаю. Це Дерек Сміт, мій банківський менеджер.

      Ой, схоже, й він мене помітив.

      «Так, не панікуй!» – суворо наказую собі. Нема чого панікувати. Може, колись я б і злякалася, побачивши його. Намагалася б сховатись за меню або й узагалі втекти. Та це все вже в минулому. А тепер ми з «найкращим Сміті у світі» справжні друзі, чесні одне з одним.

      Утім, я помічаю, що відсуваю свій стілець якнайдалі від сумки «Ел-Кей Беннетт», ніби вона чужа.

      – Вітаю, містере Сміт! – кажу я радісно, коли він підходить. – Як справи?

      – Дуже добре, – відповідає Дерек Сміт, осміхаючись. – А ваші?

      – О, все гаразд, дякую. А ви… ви хочете кави? – ввічливо пропоную я, киваючи на порожній стілець навпроти.

      Я не те щоб чекаю, що він погодиться, проте, на мій подив, він сідає і бере меню.

      От що значить культурний рівень! Я п’ю каву зі своїм банківським менеджером на терасі кав’ярні! Знаєте, може, я коли-небудь додам це до своїх порад у «Ранковій каві». «Мені більше до вподоби неофіційний підхід до особистих фінансів, – скажу я, тепло всміхаючись у камеру. – Ми з моїм банківським менеджером часто сидимо за склянкою капучино, обговорюючи СКАЧАТЬ