Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

Чтение книги онлайн.

      Гаразд, щиро кажучи, можливо, мені й не треба було купувати тієї клементинової пари. Її не зовсім можна назвати доконечною. Але коли я її приміряла, мені спало на думку, що насправді я не порушую своїх нових правил. Річ у тому, що вони мені будуть потрібні.

      Зрештою, в якийсь момент мені знадобиться нове взуття, правда ж? Взуття всім потрібне. І, звичайно, набагато розумніше купити зараз щось стильне – те, що мені справді подобається, ніж чекати, доки моя остання пара зітреться остаточно. А потім у жодній крамниці не знайдеш нічого доброго. Це справжня мудрість. Це ніби… застрахуватися від ризиків на взуттєвому ринку.

      Я виходжу з «Ел-Кей Беннетт», радісно обхопивши дві нові блискучі сумки, огорнута теплим, радісним сяйвом. Я не маю наміру йти додому, тож вирішую зазирнути в «Даруй радість» на другому боці вулиці. Це одна з тих крамниць, де продаються рамки Сьюз, і це вже стало моєю звичкою – зазирати сюди щоразу, як тут проходжу, просто щоб побачити, чи не купує їх хтось.

      Я з дзенькотом розчиняю двері й усміхаюся продавчині, що скидає на мене очима. Це така чудова крамниця. Тепла, запашна і сповнена всіляких чудових штук: поличок із хромованого дроту, скляних таць з вирізьбленими візерунками… Я прослизаю повз стенди з записниками у світло-бузкових шкіряних обкладинках, заглядаю вгору – і ось вони! Три пурпурові твідові рамки, зроблені Сьюз! Мене й досі охоплює такий захват, як я їх бачу.

      Боже мій! Мене накриває радісне збудження. Там стоїть покупчиня… і тримає одну з рамок. Вона справді її тримає!

      Якщо вже говорити зовсім чесно, я ще жодного разу не бачила, щоб хтось купував бодай одну рамку від Сьюз. Тобто я розумію, що їх, либонь, купують, бо вони продаються, але ніколи цього не бачила. Господи, як же круто!

      Я тихенько йду вперед, а покупчиня перевертає рамку і хмуриться, побачивши ціну, аж мені в грудях щось здригається.

      – Просто прекрасна фоторамка, – кажу я мимохідь. – Дуже незвичайна.

      – Так, – згоджується вона… і кладе її на полицю.

      «Ні! – розпачливо думаю я. – Ану, візьми назад!»

      – У наш час так складно знайти гарну рамку, – проваджу я далі. – Ви так не думаєте? А коли вже знайшли, треба просто… хапати її! Доки хтось інший не забрав.

      – Еге, мабуть, – каже покупчиня, піднімає прес-пап’є і знову хмуриться, побачивши ціну.

      А потім узагалі йде кудись. От що я можу вдіяти?

      – Ну а я, мабуть, візьму собі, – голосно кажу я, беручи рамку. – Це буде просто чудовий подарунок. Хоч для чоловіка, хоч для жінки… Адже фоторамки потрібні кожному, правда ж?

      Та покупчиня, здається, на мене зовсім не зважає. Але то нічого: коли вона побачить, як я купую рамку, може й передумати.

      Я поспішаю до каси, і жінка за нею всміхається мені. Гадаю, вона власниця магазину, бо я бачила, як вона екзаменувала працівників і домовлялася з постачальниками (не те щоб я часто сюди заходила, це просто збіг).

      – І знову СКАЧАТЬ