Темні уми. Александра Бракен

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ виривався важкий, задушливий кашель. Сем не могла відірватись від своєї роботи, але я помітила, як вона час від часу позиркує в мій бік, силкуючись оцінити ситуацію. Вона червоніла від люті, що хвилею здіймалась з шиї до обличчя, тож я могла лише уявити, які слова вона притлумлює в собі. Її кістлявий лікоть торкнувся мого, немов нагадуючи, що вона поруч.

      А потім я відчула, як той самий солдат за моєю спиною погладжує мою руку і плече, одночасно обережно і болісно повільно ставлячи на мій стіл черевик.

      – А ось ці черевики, – повільно промуркотів він, копнувши пластмасовий контейнер, в якому лежало вже готове взуття, – ти зашнурувала?

      Якби я не знала, як мене за це покарають, то я б розридалась. І що довше я там стояла, тим дурнішою і присоромленішою почувалась, але не могла зронити навіть словечка. Не могла поворухнутися. За зціпленими зубами мій язик наче набряк, ставши вдвічі більшим, ніж зазвичай. Думки в моїй голові настирливо зумкотіли, утворюючи одне каламутне хмаровиння. Перед очима все пливло.

      І знову іржання за спиною.

      – Шнурування нікудишнє! – Він взявся обіймати мене вже лівою рукою, допоки не залишилось навіть дюйма його тіла, яке би не притиснулося до мене. В моєму роті з’явився якийсь новий присмак – чогось кислого.

      За столами запанувала цілковита тиша.

      Моє мовчання тільки під’юджувало його. Раптом він ухопив контейнер і перевернув його, зі страшенним шумом розсипавши десятки черевиків по всьому столу. Тепер за цим дійством спостерігала вся фабрика. Мені здавалося, що мене взяли і викинули під безжальне світло.

      – Нікудишнє, нікудишнє, нікудишнє, нікудишнє! – наспівував він, розкидаючи черевики навколо. Хоча насправді все було як слід. Черевики були ідеальними. Зрештою, це були просто черевики, хоча я знала, чиї ноги в них взуватимуться. Мені стало розуму не послати його в дупу.

      – Зелена, чи ж ти, крім того, що німа, ще й оглухла?

      І раптом, наче грім серед ясного неба, чітко пролунав голос Сем:

      – Це мій контейнер.

      І тоді лише одна думка промайнула в моїй голові: ні, тільки не це!

      Я відчула, як солдат за моєю спиною, сіпнувшись, відсахнувся назад. Вони завжди поводились так, дивуючись, що ми досі ще вміємо говорити, використовувати слова проти них.

      – Що ти сказала? – гаркнув він.

      Я помітила, як на її губах народжується образа. Вона крутила її язиком, немов лимонну карамельку.

      – Ти мене почув. Чи, може, від запаху поліролі твій мозок уже втратив останню клепку?

      Я знала, чого вона сподівалася, коли невідривно дивилася на мене. Я знала, чого вона прагне. Того самого, що вона дала мені, – підтримки.

      Я позадкувала, обома руками тримаючись за живіт. Не роби цього! – промовляла я сама до себе. – Не роби. Вона сама впорається. Сем нічого було приховувати, та й відваги їй вистачало, але щоразу, коли вона так вчиняла, захищаючи мене, я аж терпла від страху, почуваючись СКАЧАТЬ