Темні уми. Александра Бракен

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на білому яскраво-червоні патьоки, скрапувала вода.

      Я підняла руку і взялася обмацувати рот, щоки, ніс. Я не зовсім здивувалась, побачивши на своїх пальцях потемнілу кров. Вона запеклася в ніздрях і на губах, так наче хтось добряче зацідив мені в кирпу.

      Спроба сісти виявилася найгіршою з ідей, що могли спасти мені на думку. Груди протяв такий біль, що я вже пластом лежала на спині, перш ніж усвідомила це. Лікарка Беґбі вмить опинилася поряд і трохи припідняла спинку ліжка.

      – У тебе забій ребер, – пояснила вона.

      Я спробувала глибоко вдихнути, проте груди стиснуло так, що вийшов не вдих, а якийсь свист. Мабуть, вона нічого не помітила, бо знову лагідно глянула на мене, а відтак сказала:

      – Можна тебе про щось запитати?

      Уже сам факт, що вона спитала мого дозволу, був надзвичайним. Я вивчала її обличчя, вишукуючи там приховану під маскою доброзичливості ненависть, страх у глибині лагідних очей, зачаєну в кутиках губ огиду. Нічогісінько. Навіть роздратування нема.

      Якась бідолашна дитина за завіскою, праворуч від мене, почала блювати в ліжку. Я бачила її темний силует.

      Коло неї ніхто не сидів, ніхто не тримав її за руку. Вона була на самоті з мискою власного блювотиння. А поряд зі мною – казкова принцеса, і від самої думки, що вона відкине мене, як скажену собаку, серце заледве не вистрибувало із грудей. Вона ж бо гадки не мала, що я таке, вона не могла цього знати.

      У тебе параноя, – казала я собі. – Опануй себе.

      Лікарка Беґбі витягла ручку із розтріпаного жмуту волосся.

      – Рубі, коли увімкнули Спокій-контроль, ти пам’ятаєш, як упала ницьма і вдарилась обличчям?

      – Ні, – сказала я. – Я була… лежала на підлозі. – Я не знала, чи слід їй взагалі щось розказувати. Вона якось силувано усміхнулась, і було в тій усмішці якесь… самовдоволення.

      – А коли вмикають Спокій-контроль, тебе завжди охоплює біль і йде кров?

      Раптовий біль у грудях жодним чином не був пов’язаний із ударом по ребрах.

      – Будемо вважати, що не завжди…

      Я не бачила, що вона пише, але ручка так швидко бігала по паперу, немовби від цього залежало її життя.

      Я завжди важче перетерплювала білий шум, аніж дівчата в моєму боксі. Але щоби кров? Ніколи.

      Лікарка Беґбі тихенько мугикала якусь пісеньку, здається, щось із репертуару «Ролінґ Стоунз».

      Вона з табірних наглядачів, – нагадала я собі, – вона – одна з них.

      Хоча… в інших часах і місцевостях усе могло бути інакше. Незважаючи на те що вона була вдягнута у медичний костюм і білий халат, доктор Біґбі не виглядала старшою за мене. У неї було юне личко, і це, мабуть, у зовнішньому світі мало бути її прокляттям.

      Я завжди гадала, що люди, які народились до «покоління фріків», – улюбленці долі. Вони ніколи не боялися за отой перехід від дитинства до дорослого життя. Наскільки я знаю, тим, кому на час полювання на дітей уже СКАЧАТЬ