Темні уми. Александра Бракен

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ рацію. – У нас надзвичайна ситуація біля центральної брами. Мені потрібні гамівні засоби для Помаранчевого…

      Усе це відбувалось одразу ж після того, як хлопця з розбитим обличчям кинули на землю. В цю мить я зважилася глянути в той бік. Цікаво, міркувала я, відчуваючи, як усю мене аж морозом проймає, чи він тільки один тут такий. Чи всі решта також можуть нашкодити одне одному?

      Тільки не я, – промайнуло в голові, – не я, це якась помилка, помилка…

      З відчуттям порожнечі десь посеред грудей я спостерігала, як якийсь солдат, взявши балончик із фарбою, намалював величезну помаранчеву літеру Х на спині хлопця. Наступної миті хлопець припинив кричати, бо ССПівці нап’яли йому на нижню частину обличчя якусь химерну чорну маску, схожу на собачий намордник.

      Моє тіло вкрилося бісеринками поту. Відтак нас стрункими рядами повели в ізолятор для сортування. По дорозі ми бачили інших дітей, які крокували від ряду жалюгідних дерев’яних кабінок у протилежному від нас напрямку. Всі вони були вдягнуті у білі роби з різного кольору іксами на спинах та написаними чорним номерами. Загалом я зауважила п’ять кольорів: зелений, синій, жовтий, помаранчевий і червоний.

      Дітям із зеленими та синіми іксами дозволяли йти вільно, їхні руки не були зв’язані. А ті, що мали блідо-жовті, помаранчеві чи червоні ікси, продиралися крізь багно з руками та ногами, закутими в металеві кайданки; крім того, знизу одні кайданки з іншими з’єднував довгий ланцюг, через що діти змушені були йти один за одним. Помаранчеві мали на обличчях подібні до намордників маски.

      Ми квапилися потрапити туди, де світло й тепло, а натомість нас привели в приміщення, на вході до якого висів рваний аркуш паперу з написом «ІЗОЛЯТОР». Лікарі та медсестри вишикувалися вздовж довгого коридору і, кривлячись і похитуючи головами, спостерігали за нами. Картата кахлева підлога стала слизькою через дощ і бруд, тож мені довелося докласти чимало зусиль, щоби не послизнутись. У ніздрі вдарили запахи медичного спирту та якоїсь подоби лимона.

      Один за одним ми зійшли по темних бетонних сходах на перший поверх, де стояли лише порожні ліжка та м’яко погойдувалися білі завіски. Тільки не помаранчевий. І тільки не червоний.

      Я чула, як десь у моєму животі кишки виграють марші. Перед очима все ще стояло обличчя тієї жінки в мить, коли вона натиснула курок, а наступної миті жмут закривавленого волосся падає біля моїх ніг. Мені постійно ввижалося мамине обличчя, коли вона замикала мене в гаражі. І постійно перед моїми очима було бабусине обличчя. Вона прийде, – запевняла я себе. – Вона переконає маму і тата й прийде за мною. Вона прийде, прийде, прийде…

      Нагорі вони нарешті розрізали пластикові пояски, якими були стягнуті наші руки, а тоді нас знову розділили, відправивши половину праворуч у холоднющий коридор, а другу половину – ліворуч. Обидва краї коридору мали однаковісінький вигляд: кілька зачинених дверей і маленьке віконце у самому кінці.

      Якусь мить я просто дивилася, як у ту крихітну каламутну СКАЧАТЬ