«Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології. Юлия Буйских

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ цього нечіткого образу зі всього лише кількох давньоруських середньовічних джерел як «давньоукраїнського», «давньослов’янського» чи «традиційного українського» – ми не маємо для цього жодних підстав.

      Насамкінець зазначу, що, аналізуючи матеріал за етнографічними джерелами XIX – початку XX ст., я не беруся препарувати той архаїчний шар світогляду, який я з обережністю називаю «дохристиянська система вірувань та уявлень», оскільки вважаю, що принципова першість у інтерпретаціях належить тут іншій дисципліні – археології. Говорячи про «традиційну» систему міфологічних вірувань та уявлень українців, я маю на увазі винятково той пласт, що у вітчизняній етнології вважається «золотим фондом» української етнографії, а саме матеріали, зібрані й опубліковані (або збережені в архівах) різними збирачами впродовж XIX – початку XX ст. на теренах України, які перебували у складі Австро-Угорської та Російської імперій. Утім, питання «традиції» й «традиційності» міфологічної системи вважаю за доцільне розглянути окремо.

      «Традиційна культура» і «вторинна фольклоризація»

      Свого часу з університетських стін я винесла стійке переконання в тому, що «традиція вмирає» і її терміново «необхідно рятувати», здійснюючи виїзди в села, бажано в поліський чи карпатський регіони, що хрестоматійно вважалися «заповідниками», у яких традиція зберігалася в майже незміненій формі. Романтичний флер «традиційної сільської культури», ніби взятий із нотаток вчених-славістів першої половини XIX ст. разом із благородними просвітительськими ідеями «ходіння в народ», оповивав аудиторії, щоб студенти перших років навчання усвідомлювали необхідність знайти та зафіксувати «релікти традиції». У зв’язку з цим Н. Лисюк іронізує, що в українській гуманітаристиці пострадянської доби вкоренилися міфи про «принципову археологічність дисциплін, що вивчають сферу народної духовної культури, про фольклор і народну культуру як суто селянське мистецтво, яке йде в небуття разом із патріархально-селянським укладом і яке слід щонайшвидше дозбирати […]»68. Подібно й О. Прігарін наголошує, що характерна риса таких досліджень «пов’язана з ідеалізацією поля як складу артефактів (скарб)». За його словами, «такі «колекціонери» народного або національного […] мають слабкість у передачі польових даних без належного рівня критики, перевірки на відповідність тощо. Така гіперавтентичність поля сприймається ними як даність, яка не потребує наукової обробки»69.

      З огляду на це я навмисне залапкувала термін «традиційна культура», оскільки така модель є доволі умовною, і в цьому тексті я вживатиму його лише стосовно періоду XIX – початку XX ст. Передусім, як і будь-яка модель, ця, ставши засобом наукових узагальнень, є спрощенням відносно складнішої та динамічнішої дійсності. Я глибоко вірю в те, що сучасним етнологам і антропологам, які виховані СКАЧАТЬ