«Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології. Юлия Буйских

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ із антинауковими інсинуаціями на кшталт «українських амазонок», язичництва як єдино правильної «рідної української віри» та «богинею берегинею» перетворюється на тортури й породжує невеселі думки щодо якості освітньої продукції в Україні. Чого варте тільки багаторазове перевидання підручника Г. Лозко для вищої школи «Українське народознавство»! Утім, повернімося до «берегині». У своїй статті, яку Г. Лозко починає «цитатою» з «Велесової книги», вона посилається на всі три згадані мною публікації – О. Курило, К. Копержинського й А. Ковалівського. Однак авторка абсолютно перекручує слова всіх трьох дослідників та, наводячи матеріал О. Курило, чомусь робить висновок, що «перегеня – жіноча роль в язичницькому священнодійстві Обжинок»56, хоча в О. Курило жодного слова про це не написано і немає таких «далекоглядних висновків». Далі Г. Лозко поринає у фантазування без натяку на якусь притомну дослідницьку рефлексію, про що може свідчити такий уривок:

      «Описаний обряд і зовнішність учасників напрочуд схожі на зображення богині на рушниках, голову увінчано великим пишним вінком чи короною з колосся й квітів, симетричність композиції підкреслюють парубки або дружки з обох боків центральної постаті – сакралізованої в даному обрядодійстві особи – цариці, княгині Врожаю. Звернімо також увагу на те, що Перегеня оперезана червоними поясами […] Можемо припустити, що в старовину Перегеню (чи Берегиню) супроводжували вершники, або її саму везли на коні, як це є зображено на багатьох рушниках» 57.

      Про критичне ставлення фахівців до «зображення берегині на рушниках» ішлося вище. Додам лише один визначальний для оцінювання такого типу тексту нюанс: якщо автор використовує праці попередників, перекручуючи їхні інтерпретації й оцінки досліджуваних ними явищ, приписуючи їм власні думки, про жодну наукову цінність не може бути й мови. Тож тексти Г. Лозко можуть розглядатися як «священні» в рамках антропологічного дослідження неорелігії чи субкультури «рідновірства», однак тут абсолютно не йдеться про науковість їхнього контенту. І вже «дрібниці»: чим підкріплені подібні думки авторки, де наукові інтерпретації (а не поетичні описи «давньої богині берегині»), де фаховий аналіз джерел тощо? Усього цього немає, а отже, текст не заслуговує на увагу й сприйняття як серйозна академічна праця.

      Завершуючи розгляд питання, я все ж повернулася до словників, щоб перевірити саму себе й побачити (або не побачити) в них «берегиню». Найбільші очікування покладалися на повний багатотомний академічний словник старослов’янської мови, що почав видаватися в Празі у 1958 році58. Утім, і в ньому я не побачила хоча б щось про «берегиню». А ось уже академічний багатотомний «Словник української мови» (том 1, 1970 р.) визначає «берегиню» як «русалку» з ремаркою «діалектне»:

      «Берегині, і, жін., діал. Русалка. Численні фантастичні істоти, якими східні слов’яни СКАЧАТЬ