Украдене щастя (збірник). Іван Франко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Украдене щастя (збірник) - Іван Франко страница 21

СКАЧАТЬ нас.

      І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

      Ні пам’яти в людей за сей кривавий труд,

      Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

      Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,

      Як наші кости тут під нею зогниють.

      Та слави людської зовсім ми не бажали,

      Бо не герої ми і не богатирі.

      Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

      На себе пута. Ми рабами волі стали:

      На шляху поступу ми лиш каменярі.

      І всі ми вірили, що своїми руками

      Розіб’ємо скалу, роздробимо ґраніт;

      Що кров’ю власною і власними кістками

      Твердий змуруємо гостинець, і за нами

      Прийде нове життя, добро нове у світ.

      І знали ми, що там далеко десь у світі,

      Який ми кинули для праці, поту й пут,

      За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

      Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

      І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

      Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

      І серце рвалося, і груди жаль стискав;

      Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

      Ані прокляття нас не відтягли від діла,

      І молота ніхто із рук не випускав.

      Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

      Святою думкою, а молоти в руках.

      Нехай прокляті ми і світом позабуті!

      Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

      І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

ІДИЛІЯ

      Давно було. Дітей маленьких двоє,

      Побравшися за руки, по квітчастих

      Лугах підгірських, стежкою вузькою

      Поперек нив, в жарку літнюю днину

      Ішли з села.

      Старшенький хлопчик був —

      Біловолосий, з синіми очима,

      З конем вербовим у руці. У нього

      За пазухою добрий кусень хліба

      І квітка на кайстровім капелюсі.

      А дівчинка вела його за руку,

      Хоч менша. Наче терен, оченята,

      Мов вуглики, жарілися і живо

      Все бігали кругом. Мов миший хвіст,

      Косичка ззаду висіла, а в ній

      Червона стрічка вплетена була.

      В маленькій запасчині підіп’ятій

      Знать кілька бульб печених, а стручки

      Зеленого гороху визирали

      З-за пазухи.

      Нерадо якось хлопчик

      Ішов і боязливо озирався,

      А дівчинка невпинно щебетала,

      Додаючи товаришу відваги.

      – Встидайся, фе! Такий великий виріс,

      А плакать хоче! Хлопець, а боїться!

      Чого боятись тут? Сли я ти кажу,

      о мусить бути правда. Вже мої

      Бабуня не такі, щоби брехали!

      А ти диви, хіба то так далеко?

      На сей горбок, а відтам Діл[28] близенько,

      А там Ділом угору та все вгору,

      Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем —

      А може, ні, чого ще спочивати,

      Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! —

      Та й просто враз побіжимо до тих

      Стовпів залізних, що підперли небо.

      А там сховаємось за стовп і тихо-

      Тихенько аж до вечора пробудем.

      А СКАЧАТЬ

<p>28</p>

«Ділом називають підгірські русини в Галичині перше, найнижче пасмо Карпат, яке ділить “гори” від “низовини”». – Примітка І. Франка до автоперекладу поезії «Ідилія» польською мовою.