З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов

Чтение книги онлайн.

      – Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…

      Осташко відвернув голову, схлипнув.

      – Ідіть, – сказав. – Ще трохи на волю… На Брамі наша залога. Йди, Орисю, з матір’ю попрощайся. Обоє йдіть…

      – Цвинтар!.. – зойкнула Орися.

      …Широким світом ходив Трістан і приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її – дорогу і непізнану.

      – Ходім, Арсене, – промовила Орися, підводячись з колін. – Он сосни на пагорбку за цвинтарем – під Гаварецькою горою. Там твоя буду.

      Жорстока від паморозі трава в узголов’ї, а обважнілі сиві китиці сосон упіймали рештки нічних сутінків, хиляться до землі, заслоняють од світу.

      – Ти бачиш – білий кінь стоїть на груні…

      – То туман, любий, то вранішній туман…

      Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцілував у чоло.

      – Поспи ще трохи… Чиста моя, ніжна…

      Крізь віття сосон видніє чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табір.

      Нині чи завтра? Не гомонять, відпочивають.

      Ще трохи ночі й першого кохання.

      – Нікого у світі немає кращого за тебе.

      А вже пора, скоро світатиме.

      – Це не туман, це білий кінь стоїть…

      – Ще трохи… Ще трохи почекай, коханий. Бо любов на цвинтарі – то вічна розлука.

      – Вертаймося…

      Уранці вої Яна з Сенни вдарили на Браму. Через згарища тугим клином повалили кінні й піші рицарі, і було їх тисячі, хмари стріл, ратищ і каміння впали на сотню ратників, що оборонялися за Брамою; звідти гримнули гаківниці й просвистіли стріли, падали королівські рицарі, але їх було багато – браму звалили голіруч, без таранів. Залога відступила за фортечний рів. Підняли мости. Настала черга останньої битви.

      Цілий день військо Яна з Сенни штурмувало замкові вали, хотіло з розгону взяти, та обложені вже не щадили ні пороху, ні стріл – багато полягло польського рицарства, тож відступили. До вечора біля валів уже стояли облогові тури і тарани. Тоді у ворожому таборі затрубили на спочинок.

      Увечері до скарбця зайшов Івашко.

      – Пора, – сказав.

      – Куди, тату? – стрепенулася Орися.

      – Ви не повинні вмерти – ні ти, ні Осташко. А завтра остання битва, і нас більше не буде. Ти, Осташку, людям свою книгу віддаси, а Орися…

      – Тату! – припала дочка до батькових грудей. – Я нікуди не піду, я не боюся тут… з вами. Там – боюся…

      Івашко відвів доччині руки, погладив її долонею по обличчі, вона вдихнула запах батькової руки, затримала, як колись, у дитинстві; «Не треба, доню», – сказав й, відчепивши від пояса ключ, підійшов до стіни. Відчинилася стіна, холодом потягло з глибокої ями.

      – Це цямрина криниці, з якої ми брали СКАЧАТЬ