.
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу - страница 34

Название:

Автор:

Издательство:

Жанр:

Серия:

isbn:

isbn:

СКАЧАТЬ синочку мій!

      У понеділок рано-вранці до резиденції Одровонжа прискакав на змиленому коні єдиний уцілілий рицар з королівського загону, розбитого вщент під Олеськом.

      – Вельможний старосто, усі вбиті! Давидовича повісили…

      Руський староста знав уже про чуму – йому запрягали бричку; князеві Яну з Сенни наказав Одровонж виводити війська з Високого й Низького Замків до Голоска.

      – Князя до мене! – крикнув староста. – Усе військо на Олесько! Дотла, до останнього каменя!

      А місто лементувало й голосило, на соборних дзвіницях кришилися чаші дзвонів, хрипіла труба на ратуші, у Галицькій і Татарській брамах збилися вози; приїжджі люди перелазили через мури; від Латинської хвіртки рвонула крита бричка, промчала повз корчму Кноффеля через міст на Сокільницьку дорогу – брати Одровонжі втікали в Городок.

      Волинським шляхом постугоніло піше й кінне військо на чолі з Яном із Сенни – рушило море мору на останню твердиню Галицької Русі.

      У майстерні Симеона Владики на Руській сиділи й стояли цехові майстри: мечники, бляхарі, різники, пекарі, сідельники, малярі. Прийшли на пораду до старого кунштмістра.

      Маляр Хойнацький зітхнув, порушуючи важку тишу:

      – Арсен утік… А ми?

      Симеон Владика мовчки й спокійно дивився на стривожених ремісників, зупинив погляд на Хойнацькому, мовив тихо:

      – Не вірю, щоб Арсен злякався мору. Арсен там, де йому треба бути… А ми куди? Нікуди. Два рази не помремо. І як це так – покинути Львів? Що ми без нього, а він – без нас?

Розділ чотирнадцятий. Ту пир докончаша…

      Чорна стрічка, що нею Івашко пов’язував волосся, врізалася в набрякле чоло; лють і тривога скаламутили очі бояринові; розштовхуючи руками землян, він ступив до порога й потряс Арсена за вилоги туніки.

      – Чого ради прийшов і що знаєш про Давидовича? Тільки правду, скомороше, правду кажи, бо одної смерті буде тобі мало!

      – Правду сам дознаєш, – Арсен неблимно дивився у вічі Івашкові, – лише не барися, боярине. Я через вал переліз – ревно стережуть входів твої вої, токмо сватові дорогому путь сюди відкрита. А ти вийди – зустрінь його, та не на Брамі, а з львівського боку: йде він з королівським загоном до тебе в гості і з грамотою Одровонжа на олеське державство!

      – Зрада?! – прохрипів Івашко. – Така чорна зрада?.. Хоругву… Дві хоругви! А цього вістуна – у татарню!

      Микита і Галайда, полишивши кухлі на столі, вибігли з кушніревої хатини на звуки сурми. Давно не сурмили в Олеську: похід чи облога?

      На майдані над Галайдовим морем умить зібрався натовп. На підвищення вийшов Івашко Преслужич. Його обличчя було погідне і в спокої своєму суворе, слабість і втома покинули його, і подумав Осташко, дивлячись на нього, що рішучість прийшла до боярина хоч і пізно, та назавжди.

      – На вали! Сушіть порох! – гучно проголосив державець. – І стояти нам на смерть – відступати вже нікуди.

СКАЧАТЬ