З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов

Чтение книги онлайн.

      Одним кулешем похмелюся.

      І досі він блимає мені, той живий вогник під казанком, наче я й зараз лежу на дні старої скрині й заглядаю звідти в хмільний світ минулого, відблиски якого завше мерехтять наді мною в розумних, прегарних і прехитрих очах Козака.

      Мерехтять і мерехтять ті очі наді мною.

      Та й ви, читачу, вже бачите їх.

      Ось вони, ось…

      І відблиски багаття виграють у них, і жаріють вони, ті прехитрі очі, мов зорі вечорові, ранні, ще самотні – в тихому степовому надвечір’ї.

      А вогник – ще блідий, бо й не смеркалось.

      Над казанком схилилась матінка Михайликова, пильнуючи не дуже й поживної страви: вода, пшоно, смажене про запас в олії, яке возив кожен у мішечку, притороченому до сідла, та ще хіба дика цибулька, бо картоплі Європа тоді ще не знала, а старого сальця, щоб затерти куліш, у подорожніх не було, бо люди прості не вельми сито їли в будь-які часи, в будь-якій стороні, навіть і в нас тоді, на багатющій Україні.

      Але ще не кипів куліш, і, дожидаючи, поки він звариться, всі поважно сьорбали захалявними ложками з іншого казанка, цибулькою та хлібом заїдаючи, і хтось, поглянувши на теє сьорбання, не міг би й подумати, що в казанку – звичайнісінька сивушна горілка.

      Інколи простягала свою чималу куховарську ложку й матінка, часом помішувала куліш у меншім казанку, а в думках залітала далі та й далі.

      Принюхувався до горілки й Песик Ложка, постогнував, і хвостом виляв, і погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний.

      – Не дам. І не скавчи.

      Песик Ложка поглядав на Мамая з докором.

      І той, схилившись до собачки, говорив йому стиха:

      – Нап’єшся знов. Не дам.

      А потім уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось своє, сумне й відсіль далеке.

      Залітала в думках далеченько і Явдоха, поспішаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському її вгадати, і ніби вже й не бачила хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринінням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаїв у собі він, таке він збурював зворушення в душі, цей український незайманий степ у повільнім веснянім смерканні.

      Мовчала матінка.

      Замислився й Козак Мамай.

      Мовчали й ті лейстрові козаки, сірома козацька, що так раптово покинули сьогодні серед степу, над копицею ладану, свого лабузливого пана Купу.

      Мовчав і Михайлик, придивляючись до якогось молодого козаченька, котрий сидів біля багаття, горілки не сьорбав і, тримаючи книжку на колінах, читав щось, і сам собі тихо та чудно сміявся.

      Що більше сутеніло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, і Михайликові кортіло взнати – хто він, оцей козак, що він читає та чого регоче.

      Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як і в кожного молодика, чуприною на маківці, моторний, бистроокий, з хуткою річчю та з чудернацькою, ніби й не наською, химерною СКАЧАТЬ