З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов

Чтение книги онлайн.

      – Чого ти зажурився, свате? Орисі голова болить та й тільки. Пожалів я її для верхової їзди… Дай же, Івашку, свою руку на вічну злагоду, – простягнув суддя правицю, ратники тісно збилися позаду нього.

      – А що то за курява на обрії? – показав Івашко на захід.

      – Кількоро чоловік моїх – дорога ж небезпечна, – почав насторожуватися Давидович.

      Івашко зліз з коня.

      – А дорогу ти кругову зробив, аж на Волинський шлях занесло. Я ж чекав тебе на Брамі.

      – Неспокійно на тому боці, свате, дуже неспокійно, – уже бігали очі в Давидовича: надто доскіпується Івашко, але що може запідозрювати, адже ратник, який привіз йому листа, говорив, як плакав Івашко і просив, щоб скоріше приїжджав суддя з дочкою.

      – То злазь, почоломкаємося і забудемо про все лихе, – розвів руки боярин.

      Давидович закинув ногу, друга застряла у стремені – неповороткий став суддя.

      – Я тобі допоможу, – підійшов Івашко, кивнув до своїх ратників і несподівано шарпнув товстуна за пояс, аж хряснула нога в стремені; гикнув суддя, падаючи на землю; біля кожного з ратників Давидовича опинилося по два-три Івашкових; Преслужич здавив суддю за горло.

      – Старостинську грамоту показуй! – і обмацував одежу Давидовича, поки за підкладкою кунтуша не нащупав тоненький сувій, роздер полу, вийняв сувій, розгорнув його.

      Два ратники підвели Давидовича, він зі страху балушив очі, з товстих губів скапувала піна; суддя надіявся, що грамоту прочитають не відразу, а королівський загін, забачивши сум’яття, уже рушив.

      – Проклята латина! – скрипнув зубами Івашко. – Ану, любомудре, швиденько прочитай, – подав сувій маленькому чоловікові, що сидів на коні серед ратників, Давидович упізнав у ньому Каліграфа.

      – Пощади! – вискнув суддя, падаючи на коліна, усе ще намагаючись виграти час: тупіт наближався.

      – Микито! – гукнув боярин. – Скачи чимдуж до тих, хто в обході, і до ноги їх, до ноги! – показав на куряву, що накочувалась від обрію. – Постій, бери ще кількох і женіть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…

      – Будь спокійний, боярине! – ударив Микита острогами коня.

      Ратників Давидовича стяли на місці; обидві Івашкові хоругви вдарили на польський загін з двох боків.

      Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорі. Змахнув рукою. За хвилину тучне тіло Давидовича загойдалося на гілляці.

      Тільки один королівський вершник проскочив потім мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велів його доганяти: хай сповістить про все своїм панам.