З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Василик, а я Олеся. Поцілуй мене, Василику. Скажи мені ще раз, що я гарна. Я така щаслива.

      – А чого ти плачеш?

      – Ні, я не плачу. Так мені гарно.

      – Рідна моя. Чого ж ти плачеш?

      – Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?

      – Мила моя!

      – Милий мій!

      – Хороша моя!

      – Хороший мій! Іди до мене!

      Вони сміялися тихо знову од любовної втіхи і скорботи, неначе притихли і поснули по темних кутках в хатині.

      Вони і вірили, і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.

      – Знаєш, Василику, – шептала Олеся над його лицем. – Коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному жодного поганого слова. Правда?

      – Правда.

      – Ми навіть не подумаєм злого. Правда?

      – Правда.

      – Правда?

      – Правда.

      – Ми будем так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?

      – Так.

      – Ти не забудеш мене?

      – Ні.

      – Ти найдеш, одвоюєш мене?

      – Найду, одвоюю тебе.

      – Іди до мене, іди.

      Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних піснях народу.

      Почало світати. Пом’якшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.

      – Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи, – припадала Олеся до Василевого плеча. – Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.

      – Слухай, Олесю…

      Довго говорили вони на світанку. Вони повінчали свою просту любов духовним єднанням надзвичайної сили і самі дивувались цьому. Вони ніби виросли обоє за цю ніч, і душі їхні піднеслися вперше до високих вершин проникливості і розуміння. А невблаганна неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їхні почуття і надавала їм особливої краси.

      Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне і чітке, і ясними і чіткими були його, Василеві слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.

      – Ні, я не забуду тебе, Олесю, моя дорога дружино. Не забуду ніколи ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою, ні твого села. Я покидаю тебе на нашій землі. Та що наша земля, що наше життя без тебе?!

      – Василю… – простогнала Олеся.

      – Прощай. Горить моя душа…

      – Уже день настає, – оглянулась Олеся в тривозі.

      – Що ж ти будеш думать про мене, Олесю?

      – Я спасатиму рід. Я попросила тебе дати мені надію… Не запізнись, Василю.

      – Ні, я вернусь до тебе, вернусь. Я проб’юсь до тебе через усі пожежі, через усі доти, через все на світі. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз, і побіліє твоя коса, хай ритимеш СКАЧАТЬ